Цісар рохкає

   Жив-був гуцул Іванко. Одного дня йому сказали, що має служити у цісаревім війську. Легіня постригли й попровадили у кам'яне місто. Там хати — одна на одній сидять, а людей — як лободи у сльотаве літо.

   Служить Іванко на чужині. Навкруг нього васкають, геркають, фраукають — нічого не второпає. Та одного ра­зу хтось хлопцеві сказав, що німчики дурнем його нази­вають. Гуцул так розгнівався, що аж іскри з очей поска­кали. Поклявся, що ніколи по-їхньому не вимовить ні слова. А леґінь був упертим, як грунь.

   Підійшов офіцер — рябий, ніби дідько йому лице по­дряпав. Заговорив до вояка — той тільки кліпає очима.

— Ти, Іване, дурень! — крикнув офіцер. — Із стайні не вийдеш! Дванадцять років маєш коней пуцувати!

— Та хай буде, — відповів Іванко. — Гуцул із бідою — як з рідною мамою. Вітер йому завжди в очі віє…

І пішов до стайні.

   Там довгі роки крутив коням хвости. А під кінець служби підійшов до нього офіцер з пере­кладачем:

— Чого хотів би ти, Іване, в останній день у війську? Тоді був такий звичай: жовнірові виконували все, що забажав собі перед тим, як їхати додому.

— Покажіть мені того, кому я служив аж дванадцять років, — відповів Іван.

   Полковник і всі старші сполошилися. Як привести са­мого пана цісаря? Та про це ще світ не чув! Видно, що Іван — таки справді дурень. Радилися, як його примуси­ти, аби висловив якесь інше прохання. Нічого не вихо­дило. Гуцул так затявся, хоч рубай його на кавалки.

Краянин Іванка сказав офіцерам:

— Я йому зроблю волю, тільки дайте грошей — треба заплатити за фіакр і дещо купити.

Пани офіцери погодилися. Тоді краянин запитав Іванка:

— Ти, мой, хочеш цісаря увидіти?

— А певно!

— Бре, чоловіче, цісар — один у державі. Вдень він на полюванні й тільки вночі показується людям.

— Хай і мені покажеться вночі!

   Пішов краянин на ярмарок, купив велику клаповуху льоху. Вночі найняв фіакр, затягнув туди свиню і — вйо до казарми.

   Офіцери ждали, коло воріт поставили варту. Сам пол­ковник ступив до фіакра, отворив дверці й віддав честь. Тут усі побачили велику свиню.

— Іване, це і є наш цісар, — сказав краянин і по­чухав льоху.

— Рох-рох-рох… — озвалася свиня, задоволена, що її чухають.

— О-о, файний наш цісар! — похвалив Іван. — Я б його взяв на Буковину, аби люди подивилися, кому то ми служимо по дванадцять років.

Пани оторопіли. А військо реготало.

повернутися до: Українські народні казки⇒