Украдені постоли та варені яйця

   Був колись великий багачисько, що звався Ботушкан. От він послав дідька, аби той щось украв у бідного Да­нила.

   Дідько всю ніч нишпорив по закутках, але не міг нічого знайти. А як мали запіяти півні, він схопив з-під лавиці латані постоли і драпонув до пекла.

   Вранці Данило протирає очі, тягне руку до постолів, але від них і сліду не залишилося. А надворі був такий мороз, що аж дахи тріщали. З хати не можна було вису­нути й носа.

   Данило сів на піч, спустив босі ноги і думає, як тут босоніж перезимувати. Раптом двері навстіж отворилися, і увійшов Ботушкан.

— Чого це ти, Даниле, сумуєш?

— Та як веселитися, коли я впав у біду. Якийсь дідько заблудив до моєї хати і вкрав постоли. Сиджу тепер через нього, як дурень без торби.

А Ботушкан засвітив очима і сказав облесливо:

— Не журися, я тобі куплю новесенькі, а ти мені за них відробиш. Рочок послужиш… Згода?

Погодився Данило. Що мав діяти?

   Від ночі до ночі гарував на багача. Ботушканиха году­вала скупо, хоча Данило був здоровий дядько, мав добрий смак до їжі. Він так охляв, що без вітру валився з ніг. А одного дня прителіпався до багача й каже:

— Як тут працювати, коли у мене в череві процесія ходить? Живіт щодня кричить, що горло повісилось!..

Багач знову засвітив очима і відповів облесливо:

— Добре, Даниле, я скажу господині, аби тобі давала й по одному звареному яйцеві. Наприкінці року з тобою порахуємося. Згода?

— Добре! — зрадів Данило, що відтепер його живіт не буде порожній, як турецький бубон.

   Весь рік прів, як чорний віл, аби відробити за багачеві постоли. Ботушканиха додавала до їжі щодня по одному вареному яєчку. Данило поїсть і душу тим при­в'яже, а потім — гайда до роботи. Орав, сіяв, молотив, та біда ходила за ним назирці й тішилася з нього.

   Багач випасався на праці Данила, бо любив робити чужими руками. І коли кінчався рік, став думати, як би ще затримати у себе Данила. Покликав наймита до хати:

— Ти відробив за постоли, так?

— Так.

— Ти їв щоднини по яйцеві?

— Їв.

— А мені шкоди наробив.

— Якої?

— А такої. Ти з'їв триста яєць, — сказав багач, світячи очима. — Якби моя жінка поклала їх під квочку, виве­лося б триста курчат. Ті курчата стали би курками, що нанесли б тисячі яєць. А якби ті яйця покласти під квоч­ку, то у мене була б на подвір'ї вже хмара курей. Я їх повіз би на ярмарок, виторгував мішок грошей і забагатів би ще більше. А так — ти з'їв той мішок грошей. Аби я на тебе не подав до суду, мусиш мені служити ще рік, відробити яйця.

Данило став на порозі й каже:

— У тебе, господарю, руки білі, бо сумління чорне. Дай боже, аби сто років прожив, а до завтра не діждав. Служити в тебе я не буду.

— Мусиш!

— Не мушу!

— Я подам до суду, і тоді, чоловічку, затрубиш собі у жменю! — кричав Ботушкан, розкриваючи рота, як браму.

— Подавай!

   Багач запріг коней, поїхав до міста. Данило зажурився. Ходить по селу, носить тугу у серці та думає, що має робити, аби відчепилася від нього ота напасть.

— Чого ти сумуєш? — спитав його сусід — старий, му­дрий чоловік. Він знав усе, що є на світі, бо мав чарівне скельце. Як візьме його і прикладе до ока, то побачить одразу, де заєць ночує, де зірниці купаються в морі. Той чоловік чув, як сонечко сміється, розумів, чому місяць над горами сумує. І про все те розповідав людям, у всьо­му вмів зарадити.

— Як веселитися, сусіде, коли я маю таке щастя, що куди не повернуся, все — діркою до сонця. Клятий Ботушкан причепився до мене, як чорт до сухої верби, і хоче, аби я ще один рік робив йому задурно. Поїхав пода­вати на мене до суду. Що ви на це скажете, сусіде?

— Хто стає вівцею, того вовк роздирає, — відповів чоловік. — Багач не має дна, Даниле.

— Та чи дасть мене до криміналу?

— Чия пляшка на столі, того й правда у селі. Суддя — вчений чоловік, перебирається в паперах. Але моє шкельце нічого не показало би йому: у судді вічно захмаре­не серце.

   Сусід витягнув з-під череса скельце, приклав його до ока, подивився на землю, на небо і раптом усміхнувся, покликав Данила, нахилився до нього й наговорив чогось повні вуха.

Данило слухав, кивав головою і теж веселішав.

   От настав день суду. Прийшов Ботушкан, сіли собі за стіл суддя з писарем, а Данила нема та й нема. Чекають годину, чекають другу — та дарма. Суддя сердиться, пи­сар кляне і лає, а Ботушкан сопить.

   Тут двері отворилися, й до суду вбіг Данило — захека­ний, аж мокрий, забув навіть шапку зняти з голови.

— Де ти був, волоцюго? — злютилися на нього.

— Хай мені вибачають світлий пан суддя, не бануйте і ви, пане писарю. Я спізнився, бо мав роботу.

— А що ти робив?

— Картоплю варив, а потім садив; біб варив, а потім садив; жито варив, а потім сіяв; овес варив, а потім…

— Що ти нам теревениш? — зупинив його суддя. — Як можна садити зварену картоплю і сіяти вже зваре­не жито? Хіба з того щось вродить? Не розказуй мені казок!..

— Клянуся, вродить, світлий пане суддя, бо цей Ботушкан казав, що з варених яєць, які його господиня давала мені їсти, мала би вродитися ціла хмара курчат.

— Які яйця давали йому, пане Ботушкане? — спитав суддя багача.

— Та варені, пане…

   Суддя поглянув на Данила, потім на Ботушкана, схо­пився за живіт і зареготав.

Писар подивився на суддю і собі:

— Хі-хі! Хі-хі!

   Вони так сміялися, аж посиніли. А у вікнах шибки задзеленькотіли, і коло суду почали збиратися люди.

Ботушканові у носі закрутило. Він схопив шапку і втік з суду.

повернутися до: Українські народні казки⇒