Як дурень відрізав панові язика

   В одному селі жив багатий дідич. Він нікому не давав життя — усіх людей гнав до роботи, а платити не хотів. Та в селі був також чоловік, що мав трьох синів. Два були розумні, а третій — дурний.

Якось чоловік сказав своїм синам:

— Гайда, хлопці, кудись на край світу, бо панисько не дає нам дихати.

— Тікаймо, неньку – відповіли вони.

   І вирушили, куди очі дивилися. Третій син, якого звали дурнем, виходив останнім. Батько глип — а той не замк­нув хату.

— А двері! Ти забув?

— Забув, неньку. Я повернуся, а ви йдіть помалу — на­здожену вас.

   Дурень повернувся, взяв двері на плечі й несе за своїм пеньком.

Старий докорив:

— Я ж не казав забирати двері, а лише заперти їх. Ой дурний ти, хлопче!..

— Ви не кричіть, неньку, двері їсти не просять, — від­повідає дурень.

   Пішли далі. Коли настав вечір, якраз дійшли до лісу. Вирішили там заночувати. Щоб їх не з'їли звірі, повилі­зали на дерево. Вже почали дрімати, коли внизу, під деревом, зачулася розмова. То був сам дідич з гайдуками. Вони шукали тих, що повтікали — хотіли завернути на­зад, до маєтку. Гайдуки розклали під дубом вогонь і по­чали смажити оленя, якого пан застрелив у лісі.

   Дурень почув запах підсмаженого м'яса, що піднявся вгору, і не стримався:

— Яка то гостина, коли нема стола! Ану ловіть…

І кинув униз двері. Пани з несподіванки повтікали хто куди.

Дурень зліз із дуба і почав вечеряти.

— Ану, неньку, ану, легіні, злізайте і ви.

   Тоді й інші спустилися з дерева, добре повечеряли. По­тім вони знову вибралися на дуба, а дурень так наївся, що не міг піднятися й ліг спати на двері. Як тільки роз­виднялося, він прокинувся. Витягнув ніж з-за пояса, нагострив об камінь і почав шкребтати собі язика.

   Шкребче дурень язика і ні про що не думає. А ді­дич, який виглянув з корчів, побачив таке диво, підповз і спитав:

— Що ти робиш, парубче?

— Язика шкребу.

— Навіщо?

— Го-го, аби диво сталося.

— Яке?

— Якби чув, що про мене говорять на світі, щоб був такий моцний, як найбільший велет, і щоб бачив, де сховане золото в землі.

У дідича очі засвітилися, як у того вовка.

— Ти б не вишкребтав і мого язика?

— А що дасте?

— Даю жменю бринькачів, — і дідич витрусив на двері усі свої кишені.

Дурень утішився і каже:

— Сідайте, пане, на пеньок і вивалюйте свого язика.

   Пан так і зробив. Дурень обмотав онучею пальці, схо­пив панський язик і почав його шкребтати. Помалу-помалу витягнув його па цілий лікоть з рота. Шкребтав, як кушнір баранячу шкіру, а пан терпів, бо дуже хотів бачити, де в землі є золото. А дурень — чвах ножем і від­різав йому язика. Панисько заревів, як ведмідь, і почав тікати лісом.

   Чоловік зліз із дуба зі своїми синами. Вони пішли далі шукати гараздів. Не знаю, чи знайшли їх, бо казка, уже, кінчається.

повернутися до: Українські народні казки⇒