Як парубок розсмішив панську дочку

   В одного ґазди був слуга. А він як ставав на службу, та й не згодився з ґаздою, що йому має дати, лиш таки так, що ґазда схоче сам дати, то він мусить добровільно приймити. Він служив сім років та й каже:

— Я вже собі йду.

   Ґазда взяв та й дав йому сім зерен жита, а він нічого, й слова не сказав, лиш взяв та й пішов. Але його захопила ніч. Він впросився в якогось ґазди на ніч. Ґазда йому казав аби лягав на печі. А він виліз на піч та й каже:

— Де би я поклав своє жито, щоби не пороз­сипалося?

А ґазда каже:

— Постав на камінь.

   Він поклав та й ліг спати. Але на камені було двоє золотих курчат, та й вони зранку пробудилися, коли ще всі спали, та й з'їли те жито. Той слуга рано пробудив­ся та до жита, а його немає. Він взяв та й пожалівся на того ґазду до війта. Ну, поклали суд. А суд присудив йому, аби собі взяв тих курчат, взяв він, та й пішов.

   Іде він, іде та й знов його захопила ніч. Ґазда його прийняв, а він каже:

— Я маю двоє курчат, де би їх покласти?

   Ґазда сказав, аби поклав у сінях на драбину. Він поклав та й ліг у хаті спати. Але в сінях ночували два барана, що мали на собі золоту вовну. Вони побили тих курчат. Той слуга пожалівся і на цього ґазду до війта, та й знов поставили суд. А суд присудив йому, щоби взяв собі ті барани.

   Ну, взяв він ті барани та й веде. Але знов його захопила ніч. Він впросився на ніч в якоїсь вдовиці, що не мала більше дітей, лиш одну дівку. Вона казала йому завести барани на ніч до сіней.

   А в тім селі був дуже багатий пан. Той пан мав дівку, що була все дуже смутна. Така все смутна, що ще ніколи з нічого, хоть би яке було смішне, не засмія­лася. Що вже їй не робили, аби засміялася, а вона ні та й ні — все смутна. Той пан дуже за неї переживав та й обіцяв дати тому пів свого всього маєтку, хто би його доньку розсмішив. Але ніхто такий не знайшовся. Та як той слуга завів барани свої до тої баби до сіней, ліг спати та й уснув. А баба та збудила свою дівку та й каже:

— Ходім та намикаємо собі з тих баранів вовни.

   А вони обидві привикли спати голі, бо голого май так блохи не кусають. Та й цієї ночі пішли таки так, як спали, голі, микати вовну. Та й взяли руками за бара­нів, а то руки пристали (приросли), що не могли ніяким правом відірвати. Та й вони вже так і доночували в сінях.

Він рано пробудився, бере та й гонить собі баранів дальше. А баба та й дівка тягнуться голі за баранами. Йде він коло млина. Мельник вийшов на сторону з тією лопаткою, що муку відгрібується в млині, та і він присів, а той ішов з баранами.

   Мельник як побачив, що баба та й дівка тягнуться голі, почав сміятися та й забув, що він мав роботу, та й підбіг, та бабу по заді лопаткою. А лопатка прилипла до бабиного заду та й до його рук. Уже і він з ними тягнеться. Він ішов попри двір, а тут панянка була на ґанку. Як побачила, та й засміялася. А пан дав йому півмаєтку. Відтак і доньку за нього віддав. Ото вже парубок зажив…

повернутися до: Українські народні казки⇒