Як Тимофій відвіз панів до пекла

   Жив собі на світі бідний парубок, що звався Тимофієм. І його напала кортячка оженитися. Кинув очима по дів­чатах, та жодна не схотіла стати його жінкою, бо не мав ні хати, ані до стайні що загнати.

   А на краю села був пустир, якого ніхто ніколи не за­ймав. І Тимофій вирішив поставити там хоч якусь хат­чину. Назбирав у полі купу соняшничиння — й халупка дротова. Прибрав її файно, прикрасив косицями і обгородив. Відтак почав думати, до котрої дівчини послати сватів. Усю ніч не спав — думав. А на ранок звіявся скажений вітрисько і звалив хатчину, порозкидавши геть соняшни­чиння.

Розсердився Тимофій і погрозив вітрові:

— Тепер я піду твою доньку сватати!

Причулася відповідь:

— У-у-ху-ху, прихо-о-о-одь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!..

Леґінь пішов до селян і каже:

— Я хочу побратися з вітровою донькою. Будьте мої­ми старостами.

   Люди витріщили очі — думали, що хлопцеві щось у голові перебекерилося.

— Хочеш шукати вітру в полі? Ой будеш, небоже, тон­ко свистати!

І ніхто з ним не пішов.

   Тимофій склав свою мізерію, прив'язав торбу до па­тика і закинув на плече. Подався туди, звідки віяв вітер. Йшов не годину і не дві, коли раптом уздрів, як половик із неба шугнув на маленького зайчика і схопив його свої­ми пазурами. Леґінь закричав, жбурнув капелюхом у по­ловина, і той випустив бідне зайченя.

А зайчиха з-за куща спитала:

— Як тобі віддячити за те, що врятував життя моїй ди­тині?

— Чим ви мені поможете, зайчики? Як знаєте, то ска­жіть, де живе вітер зі своєю донькою, бо хочу її засва­тати.

— О, не лише скажемо, — мовила зайчиха. — Мій синок, якого ти урятував від смерті, поведе тебе відразу до бать­ка вітрів.

Поскакав зайчик уперед, а Тимофій почвалав за ним.

   Вийшли з лісу і пішли полями. При дорозі здибали бід­ного чоловіка — такого височенного, як стара ялиця. За­мість волосся на голові в нього було зелене листя і роже­вий цвіт. Він піднімав і випрямляв поламані вітром де­ревця, і потому набирав повний рот води, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.

— Що ти дієш, чоловіче? — спитав Тимофій.

— Зцілюю й оживляю поламані дерева.

— Та хто ти такий?

— Я — батько дерев. А ти куди мандруєш із малим зайченям?

— Я йду сватати вітрову доньку.

— І я піду з тобою. Попрошу батька вітрів, аби його шибеники не ламали дерев.

— Ходімо.

   Ідуть удвох, а зайчик скаче попереду. Прийшли до па­лацу старого вітриська. Той замкнувся у величезній, як багацька стодола, залі й бігав, як скажений. Так свистів і ревів, що аж дах здіймався. Страшно було братися за клямку.

— Отворяй ти, — каже Тимофій батькові дерев.

— Го-го, я знаю батька вітрів.. Нема дурних…

   І були б довго ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше умерти, аніж нежонатим свій вік звікувати. Він заплющив очі, взявся за клямку й відчинив.

   Боже мій! Вітрисько як дмухнув — аж ноги задерли! Полетіли, як віхті соломи.

— Чого вам треба?— спитав батько вітрів, коли вго­монився.

   Батько дерев заговорив першим, бо Тимофій, коли ле­тів, то загубив свого язика.

— Я прийшов просити, аби твої сини не ламали дерев, коли пускаються гуляти.

— Добре, хай буде так. А тобі що треба? — спитав віт­рисько Тимофія.

Леґінь знайшов, нарешті, язика і відповів:

— Твої си-сини завалили ме-мені хатину і тепер жод­на ді-дівчина не хоче вийти за ме-мене. Я прийшов засва­тати бодай твою доньку…

Батько вітрів махнув рукою.

— Я нічого не маю із бабськими справами. Йди до моєї жінки.

Пішли до матері вітрів.

— Так і так, — говорить Тимофій, — я прийшов сва­тати вашу доньку.

Вітриха розреготалася, аж у комині завужкотіло:

— Коли на цій кочерзі зазеленіє листя і вродяться яб­лука та як оцей віник стане кущем виноградної лози і вкриється гронами, тоді наша донька стане твоєю жінкою.

   Тимофій не знав, що має робити. А батько дерев увітк­нув серед хати кочергу і віник, потім набрав із свого горщечка повен рот живлющої води, надувся й ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла й опустила галузки з червоними яблуками. Віник перетворився на виноград­ний кущ, що заблищав гронами.

   Мати вітрів аж свиснула. Але доньку привела, Тимофій вклонився їй, а вона — Тимофієві. Дівчина мала сині, як літнє небо, очі, біле, як літня хмарка, личко.

   Батько вітрів і мати вітрів зробили молодятам файне весілля, як у казці. І Тимофій привів додому жіночку. Разом назбирали купу соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев насадив довкола багато вишень, яб­лунь, груш. А до ранку хатка стала такою файною, якої не мав у селі ні піп, ні корчмар, ні жандарм. Втішилися молоді, жили в любові й злагоді. Але корч­мар їх не злюбив.

— Ади, — сказав жандармові, — Тимофій зробив весіл­ля десь між сторонськими людьми, аби не брати горілки в моїй корчмі.

— Правду кажеш, — відповів жандарм. — Він не хоче почастувати мене порцією горілки і кавалком весільного калача. Та хіба не знаємо, що він збудував хату на дідичевій землі! Підемо і скажемо про це.

І пішли до дідича.

— Пане, — мовив корчмар. — Тимофій збудував хату на вашій землі.

— Пане, — додав жандарм, — у Тимофія така гарна жінка, що її краса аж за очі хапає. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку б… То була би пара, як пиріг і сметана…

   А дідичів син був такий страшний, що як подивиться на тебе, можеш скиснути. Жодна дівчина на світі не хо­тіла й видіти його.

Дідич крикнув, аби привели Тимофія.

— Звідки ти знову приблудився? — спитав, як тільки Тимофій переступив поріг.

— З широкого світу.

— З того світу? — недочув дідич, що був трохи глуху­ватий і дурнуватий.

— Ага, з того, — покепкував Тимофій.

— А мого тата не здибав там?

— Як би ні! Він, пане, у пеклі дрова на плечах но­сить. Сорочка на ньому розлізлася, увесь час голодний. Капарує, як останній дрантюх. Мене пустили з пекла при­нести хліба, солонини, а я взяв та й оженився в до­розі.

— Я передам татові убрання, їди і пару коней, аби мав чим дрова возити. А ти мусиш мені принести перс­тень з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти побудував на моїй землі, завалю.

   Дідичева жінка насмажила когутів, винесла убрання, а дідич дав двох вороних, і Тимофій поїхав.

   Їде й журиться. Тяжко було йому розлучатися з віт­ровою донькою і новою хатою, де зазнав трохи щастя. Та що мав робити? Роздав людям убрання, когутів і коней, а сам подався до батька вітрів за порадою.

— Так і так, — сказав, — дідич наказав, аби я приніс йому перстень з пальця лівої руки його покійного тата, бо як не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. Я навіть не знаю, де є те пекло.

— Не журися, зятю, — втихомирив його батько вітрів. — Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає до­рогу.

   Батько вітрів тупнув ногою, і прибіг вихорець, який аж пританцьовував, потішаючись, що і йому дадуть якусь роботу.

— Поведеш Тимофія до самої брами пекла, — сказав батько вітрів.

   Вихорець пішов вулицею. Там, де він проходив, здій­малася хмарка пилюки. Тимофій ішов услід за ним і ді­йшов до темної печери. Там вихорець почав крутитися на одній нозі.

— Ге-ге-ге-е-ей! — крикнув Тимофій.

Десь у темряві дзоркнув замок і показався чорт.

— Чого ти хочеш, Тимофію?

— Витягни на хвильку тата нашого дідича.

   Чортисько зник. За якусь мить появився знову, трима­ючи старого дідича за чуприну. Той був у вовчій шкірі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотого персня.

Повернувся до дідича і дав йому той перстень. Дідич запитав:

— А що робить татуньо?

— Що мав, бідний, робити? Лежав у соломі та блохи зубами ловив. Просив, щоб прийшли до нього в гості разом з онуками.

   Дідич дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:

— Готуйся, поїдемо до дідуся в гості.

   Пани набрали в лантухи всілякого добра, одягнули святкове убрання і запрягли до брички четверо коней.

— Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, — ска­зав дідич Тимофієві.

   Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. Че­рез кілька днів Тимофій зупинився перед входом до пекла.

— Ге-ге-ге-е-ей! — крикнув.

   У темряві печери дзоркнув ключ, і тої ж миті виско­чило аж кілька чортів.

— Чого тобі треба, Тимофію?

— Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.

   Дідьки підскочили з утіхи. Накинули на дідича і його сина вовчі шкіри і затягли їх у пекло.

   Коли знову дзоркнув ключ, Тимофій сів у бричку, цьвохнув батогом і понісся, як вітер, до жінки, за якою вже тужив.

   Але корчмар і жандарм ладні були втопити його у ложці води. Якось вони прийшли і сказали:

— Ти повіз дідича на той світ у гості, тепер мусиш повезти і нас.

— Добре, поїдемо, — відповів Тимофій.

   Корчмаревими кіньми він повіз їх у дубовий ліс, ви­брав найвище дерево і каже:

— Лізьте… Як прилетять ангели, я крикну вам: «Скачте!»

   Корчмар і жандарм роззулися і почали дряпатися один за одним на старого дуба. Коли похопилися до перших гілляк, корчмар спитав:

— Скакати?

— Ні, лізьте вище! Там ангели не досягнуть вас.

Коли вони добралися до середини дуба, уже й жандарм гукнув:

— Скакати?

— Ні, лізьте ще вище! Звідти вас ангели не схоплять.

   Дісталися з гіркою бідою на саму верхівку. Тоді Тимо­фій крикнув:

— Ангели прилетіли! Візьміться за руки і скачте!

   Корчмар скочив першим і потягнув жандарма. Пішли на той світ вівці пасти. А Тимофій цьвохнув батогом і повернувся до вітрової доньки. Прожив із нею ще багато років, діточок годував і ніколи їх не покидав.