Як вільха коня купувала
Як вільха коня купувала
Жили собі чоловік та жінка, і були вони дуже бідні. Не було у них ні хати, ні повітчини, нічого. От жінка все й гризе голову чоловікові, все й гризе:
— Давай-таки, чоловіче, хоч яку-небудь хату збудуємо. Сяк-так та й буде в нас своя хата.
Пішов чоловік на заробітки, приніс трохи грошей, почали вони будувати хату. Хоч воно й на хату не було похоже, а все ж таки в своїй жили.
Тепер жінка знову починає чоловікові голову гризти:
— Збудуй, чоловіче, хоч яку-небудь повітчину, щоб таки й ми були похожі на господарів. Постав хоч сохи та напни верх, може, нам доля таки що-небудь пошле.
— Придумай ще що! — каже чоловік.
— Не одному-таки доля посилала! Ну, а може, нам і пошле, — каже жінка.
Сяк-так та й нап'яв чоловік повітчину. Покликав жінку та й каже:
— Ну що ж, повітка як повітка. Нехай тепер тобі доля посилає, що вона тобі пошле!
— Ну, та вже чи пошле, чи ні, а повітчина є, — каже жінка.
Так вони побалакали та й пішли в хату вечеряти. На другий день встала жінка раненько та й побігла в повітчину подивитися, чи нічого доля їм не послала. Туди, — аж там стоїть конячка.
— А що, не казала я тобі, що доля щось пошле нам?
— Балакай, дурна! Яка там доля?! Голодна чиясь конячка ходила та й зайшла в повітчину, думала, що жолоб там стоїть та поживиться чим.
— Ну, вже чия не є, а нам доля послала. Поведи її зараз на ярмарок.
Взяв чоловік ту конячку, взяв хліба собі в торбу та й повів її на ярмарок.
Іде та й іде, іде та й іде та й дійшов до лісу.
— Куди ж його тут, — каже. — Чи піти лісом, а чи другу дорогу пошукати? Е, що там не буде — піду лісом.
От іде він лісом. Слухає, аж вільха рипить. «А, — думає собі чоловік, — це вона конячку купити хоче». А вільха все:
— Ри-и-ип-рип! Ри-и-ип-рип!
— Купуєш?
— Ри-и-ип-рип!
— Двадцять п'ять?
— Ри-и-ип-рип!
— Почекати?
— Ри-и-ип-рип!
— До неділі? Ну, добре, — каже чоловік. — Тоді я її прив'яжу отут коло ясенка, а в неділю прийду за грішми.
Покинув він ту конячку в лісі, а сам приходить додому і без конячки, і без грошей.
От жінка як побачила, що він іде сам:
— Бач, таки й послала нам доля! Продав конячку та й будуть гроші такі, як і в других людей. Ну що, продав?
— Продав.
— А ярмарок великий?
— Та я його і не бачив.
— Оце гарно! А де ж ти конячку продавав? А за скільки?
— Та ну, от уже і напала! Продав я її в лісі на борг.
— Тьфу на тебе, дурний чоловіче! Та де ж таки видано, щоб конячку на борг продавати?!
— У неділю піду за грішми.
— Ну кому ж ти хоч продав?
— Та я ж таки тобі кажу — в лісі. Іду ото я лісом, аж слухаю — вільха. «Ри-и-ип-рип!» — Питає мене, чи продаю. Ну, от я сторгувався та й продав її. Тільки вона попросила почекати до неділі.
От дочекались вони неділі. Встає чоловік рано та й іде до вільхи получати гроші. Прийшов, а вільха знову:
— Ри-и-ип-рип!
— Що? Нема?
— Ри-и-ип-рип!
— Почекати?
— Рп-и-ип-рип!
— До неділі?
Пішов чоловік знову ні з чим додому. Приходе додому, жінка йому каже:
— Оце,— каже,— тільки ти мені в неділю не принесеш грошей, так я тобі й очі повидираю!
От дочекав чоловік неділі та й пішов знову до вільхи правити гроші. Приходить, а вільха тільки:
— Ри-и-ип-рип!
— Що? Нема?!
— Ри-и-ип-рип!
— Почекати?
— Ри-и-ип-рип!
— До неділі? Е, ні! — каже чоловік. — Я й так довго чекав. Та я з тебе й шкуру здеру, як ти грошей не віддаси зараз.
Вирізав кийок та й давай вільху лупити.
— А що, віддаси?! А що, віддаси?! Я й так довго чекав! Пооббивав уже всю кору внизу, а далі як лусне по вершку, а відтіль щось як гупне!
«Що за диво?» — думає чоловік. Оглянувся, коли бочечка лежить. Він туди, коли там повно червінців.
Взяв він ту бочечку, приніс додому та й каже жінці:
— Оце й так! Оце й заплатила! Оце й послала тобі доля…
