Як вовк та заєць покумалися
Як вовк та заєць
покумалися
Одного разу вовк з зайцем покумалися. Приятелі були. Але якось так сталося, що вовк пару днів не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами дзвонить. Прибіг він до кума, ніби то до зайця, та й каже:
— Ну, куме, що було межи нами, то було, але тепер прощайся з світом, бо я тебе мушу з'їсти.
А заєць каже:
— Ей, куме, та ти видиш, який я малий! Чим ти наїшся? Ліпше ходи зі мною, я тобі покажу; на толоці кобила пасеться, то ти її дістань, та й будеш мати що поїсти.
Вовк каже:
— Добре, веди, показуй.
Прийшли вони на толоку, бачать, пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.
— Ото добре! — каже заєць.— Слухай, куме, я тобі поможу ту кобилу впіймати. Я піду наперед, схоплю за обротянку, а ти тоді надбіжи, я тобі обротянку засилю на шию, то вже кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лиш добре потягни на себе, то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
— Добре,— каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв за обротянку за кінець, зав'язав кульку, моргнув на вовка, той прискочив із-за корча, заєць йому заверг на шию, а сам тікати. Ей, як кобила звітрила вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як почне брикатится! А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила не мила, вже би всього відрікся, ба, коли бо обротянка на шиї зав'язана. А кобила як січе ногами, так січе, так, що вовк уже й нічого не тямить. А заєць стоїть за корчом, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові:
— Та собі, куме, собі бери! Чому так не робиш, як я тобі казав?
Як кобила почула той крик, гадала, що то другий вовк, як пуститься втікати, а вовк на обротянці за нею тягнеться. Що він де гепнеться об камінь або об пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та й ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні. Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Приходить ближче, а то вовк за шию на обротянці зав'язаний; не знати вже, чи був небіжчик.
Від тоді вже вовки ніколи зайця в куми не просять.
