Баба і чорт

   Жила собі баба — стара вдова — собі сама у хаті років десять чи й більше. І тій бабі вже років сто. Чорт дізнався, що вона живе собі сама, так він підходить до неї дідом і каже:

— Ти сама живеш собі, прийми мене до себе, щоб не так скучно було, бо і я сам, такий, як і ти.

— Якщо добрий господар, так і приставай, і будемо жити удвох.

І прийняла вона його до себе.

Пожили рік собі удвох, дочекались весни. Баба і каже:

— Ну, діду, треба нам старатись, щоб нам було що їсти.

— Подумай, — каже дід, — своєю головою, що тобі краще, то й будемо садити.

— У мене город не малий, так наймемо чоловіка, нехай виоре, та посадимо картоплі, то нам і буде їда.

   Найняли чоловіка, виорав чоловік. Заходилась баба картоплю садити та й каже:

— Ось, хоч ми і разом живемо, а їмо порізно, так картопля, як вродить, так моє те, що у землі, а твоє — що зверху.

Він і погодився на те.

   Картопля росте, вони полють. Вродила картопля, стали копати. Баба собі у яму картоплю засипає, а йому в купи бадилля складають. Стали їсти. Баба картоплю їсть, а він їсть бадилля і каже бабі:

— Дай мені покуштувати, чи твоє добріше, ніж моє?

— Не звикай, бо тебе чуть-чуть не нагодує, а ти їж, яке тобі вродило, а я буду їсти, яке мені вродило.

Поїли цілу зиму, знов весна підходить.

— А що будемо сіяти? — каже чорт. — Мені картопля уже проїлась; я картоплі не хочу, а, ось я видумаю що посадим.

— А що ти видумаєш?

— Насіймо, — каже чорт, — мак. Мені те, що угорі, вже проїлось, так нехай моє буде те, що у землі, а що угорі — твоє.

— Нехай моє буде те, що на самих верхах, — каже баба, — а твоє усе, що і в землі і зверху.

   Вродив мак. Головки такі, як кулаки. Поспів мак. Давай баба зрізати головки зверху. Зірвала головки, подавила, мак повиточувала; наточила маку пудів сім.

— Зривай тепер усе, що твоє, складай у купи і їж.

А він їсть цурпалки із маку.

— Дай мені, бабо, покуштувати, чи твоє добріше, ніж моє?

— Не видумуй, — каже, — а їж оті цурпалки. Як я тобі дам, коли мачина маленька, а у тебе рот здоровий?

   Перезимували знову. Він їсть цурпалки, а баба мак. На третю весну баба й каже:

— Чи ще будемо сіяти, чи годі сіяти?

— Хай би ти, проклята бабо, сказилася! Ти так мене захарчувала, що я й ногами не можу ходити.

— Так ти у мене вже й не хочеш жити?

— Ні, не хочу.

— А як же ми розпрощаємося? Вивчи, — каже, — мене пісеньки хоч одної.

Став він співати:

— Був собі чорт, та ні до тієї стіни не притулиться, ні до тієї, та притулився до баби. Так баба його як нагодувала одну зиму бадиллям з картоплі, а другу — маковими цурпалками, так він захляв, не може й ногами ходити. Отак його баба вшанувала. Будь ти, бабо, проклята однині і довіку. Тепер я вже не пристану до баби, бо баба хитріша від мене. Зрозуміла ти, що я тобі і пісню співав і так розказав?

— Зрозуміла, — каже.

— Ну, заспівай же і ти мені хоч однієї, поганенької, так тоді і розпрощаємось.

— Я, — каже, — так не заспіваю, а перекидайся чортом, я сяду на тебе, та й неси мене, куди знаєш, а я буду співати, а ти учись!

   Перекинувся він чортом. Вона сіла на його, узялася за шерсть, поніс він її у ліси, кущі, де терни, глоди… Хоче й скинути бабу, а вона держиться і усе співає:

— Трайда – райда, трайда – райда…

   Як узяв він носити, так на йому уже і шерсті мало, а баба ціла та усе співає пісні.

— Чи ти, проклята бабо, переспіваєш їх усі?

— Та, — каже, — ще й половини не переспівала.

— Благаю, бабо, годі мені тебе носити. Пусти мене!

— Ні, — каже, — носи, поки переспіваю всі пісні.

— Та, проклята бабо, буде. Ось тобі мішок золота, тільки, — каже, — мене відпусти. Не хочу я твоїх і пісень.

— Бери ти оте золото! І відвези мене додому із золотом, так я тоді тебе відпущу.

   Забіг він у пекло, у болотяну, де чорти самі живуть, узяв мішок грошей і поніс бабу додому.

— Ну, вставай, проклята бабо, оце твій дім, оце твоє золото. Пусти мене тільки.

— Неси мене у мою хату…

   Він і вніс її у хату. Як скинув золото, тоді баба і встала з нього.

— Я вже не буду приставати тепер до баб. Щасливо, бабо!

повернутися до: Українські народні казки⇒

2 Responses to “Баба і чорт”