Українські народні казки

Золота скарбниця усної народної творчості надзвичайно багата й різноманітна. Є в ній прислів'я та приказки, легенди і перекази, думи, пісні, усмішки та анекдоти, «перлини великого намиста» — коломийки, загадки… Та чи не найпопулярнішим жанром фольклору, що розкривав безмежний світ людської уяви, полонить серця дітей і дорослих, є українські народні казки.  За висловом О. М. Горького, казки «виявляють прагнення трудового народу віддатись «чарам солодких вимислів», вільній грі словом, виявляють бурхливу силу барвистої фантазії… Це словесне ткання народилося в сиву давнину; різнобарвні шовкові нитки його простяглися по всій землі, вкривши її словесним килимом дивовижної краси».

   Ще милує душу пісня материнська над колискою, а вже й казка – байка дідусева чи бабусина тчеться — на здоровий сон, на щасливу долю. І стільки в ній незвичайного, дивовижного, прекрасного! Реальне і вигадане напрочуд гармонійно поєднуються в казці, зачаровуючи малюка на все життя красою народного слова, сповненого мудрості, добра й оптимізму. Недарма Великий Каменяр — Іван Франко писав: «Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики,вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті».

   Дітям українські народні казки потрібні — як духовний хліб, що, як і хліб насущний, ніколи не приїдається.

   Споконвіку народ плекав і передавав нащадкам дивовижні мрії про непереможність добра, правди, про щасливе життя. Адже завжди, в усі часи,  як писав один із перших дослідників українських казок вчений – філолог Олександр Потебня, потреба народу в щасті, достатку, благополуччі має задовольнятися хоча б у мріях. В українські казки відобразилися світогляд народу, його морально – етичні й естетичні принципи, педагогічний геній, багатовіковий досвід виховання підростаючого покоління.

   Казковий епос поділяється на три основні великі масиви: казки про тварин, чарівні (героїко – фантастичні) та соціально – побутові.

   Історично найдавнішими вражаються казки про тварин (так званий «звіриний епос»). У цих творах помітні сліди різних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. У них відобразились довготривалі спостереження людини над життям тварин, їхньою поведінкою та взаєминами. Образи, казкові характери, ситуації, в яких діють герої і розкривають свою сутність, мають не буквальне, а переносне (алегоричне) значення. У зв’язку з цим згадаймо зауваження Івана Франка: «Діти люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим – то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди…»

   Казки на українській мові широко представляють диких тварин, таких як: вовк, лисиця, ведмідь, кабан, їжак; птахи: орел, сова, ворона, горобець; комахи; земноводні: жаба, черепаха; мешканці водойм: щука, в’юн, рак тощо. В казках вони уособлюють певну домінуючу рису характеру чи вдачу людини: вовк — голодний хижак – невдаха; лисиця — хитра, підступна, улеслива; ведмідь — вайлуватий, незграбний і тугодумний; заєць —боягуз; орел — сильний, зухвалий, пихатий;  черепаха і рак — неповороткі, повільні і т. п. Казки на українській мові описують також таких тварин як: лев, слон, мавпа, верблюд — представники фауни інших географічних широт. Вони з’явилися внаслідок культурних запозичень з казкового епосу інших народів.

   Казки про тварин — великі помічники у справі пізнання дітьми навколишнього світу. Іван Франко зауважував: «Гола, повна правда життя — то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як старшим; треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках, в байках. І вони так приймають її».

   Чарівні (героїко – фантастичні) казки розлогіші від попередніх творів епічної спадщини народу. Вони сформувалися ще в докласовому суспільстві, коли людина перебувала у великій залежності від сил природи і мріяла подолати численні труднощі на шляху самоутвердження, свободи, щастя. У чарівних казках фантастичне начало органічно поєднується з началом героїчним, історичним.

   У цьому сюжетно – тематичному циклі відобразилися тернисті шляхи історії рідного народу, боротьби із злими силами природи та зовнішніми ворогами. Тут яскраво звучать мотиви змієборства, висвітлюються героїчні сторінки відсічі загарбників батьківщини, змальовується відчайдушна хоробрість героїв. Герої – добротворці наділені незвичайними якостями: надприродною силою, кмітливим розумом, чуйною вдачею. Народ ідеалізує своїх героїв,  зображує їх незвичайними ще з малолітства.

   Невичерпний казковий світ фантазії та уяви людини грунтувався на нестримному прагненні пізнати таємниці природи, космосу і самої себе. Чарівні казки своєрідно виразили велику ідею опанування людиною природи, підкорення її різноманітних могутніх стихій людським інтересам та потребам.

   Найбільшу групу українських казок становлять соціально – побутові твори. На відміну від казок про тварин та чарівних, соціально – побутові казки за походженням не такі давні. Основна частина цих казок сформувалася за часів феодалізму. В них уже помітно менше дивовижних пригод і значно більше елементів дійсності. Ці твори (особливо сатиричного спрямування) вчені називають ще реалістичними, оскільки в них відображені дійсні події, а вимисел, фантазія переносяться в площину земної діяльності людей. Якщо в героїко – фантастичних казках найскладніші завдання могли бути виконаними лише за допомогою якогось дива, чудесних предметів та богатирської фізичної сили, то в казках соціально – побутових вони виконуються завдяки кмітливому народному розумові, моральній стійкості та добропорядності головного героя.

   Які ж художні засоби властиві народним казкам? Відзначимо найважливіші з них.

   Алегоричність (перенесення): в казках звірі, птахи, явища природи (сонце, мороз, вітер) розмовляють по – людськи.

   Гіперболізація (перебільшення): в дідову рукавичку вміщається багато дрібних і великих звірів; Кирило Кожум’яко розриває одночасно дванадцять шкур; Іван — мужичий син як замахнувся палицею, «то аж всі дерева нагнулись, а царський палац затремтів».

   Ретардація (уповільнення): лисиця тричі вмовляє півня відчинити віконце («Котик і півник»), баран тричі дістає одну й ту ж вовчу голову («Цап та баран»); тричі коза – дереза обманює діда, тричі її безуспішно намагаються вигнати із зайчикової хатки звірі. Потрійні повтори епізодів сприяють розвитку логічного мислення, запам’ятовуванню казки.

   Привертають увагу традиційні зачини і кінцівки казок: «Жив собі», «Був собі», «Жили-були», «Це було за царя Тимка (Панька), як була земля тонка»; «Живуть-поживають, добра наживають», «Вам казка, а мені бубликів в’язка» та ін.

   Багатство казкового епосу помітно вплинуло на розвиток української літератури, музики, мистецтва.

   Українські казки — нев’янучі духовні квіти народу, що полонять своєю красою кожного, хто слухає, читає звабливу їхню мову.

Українські народні казки