Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Бідний чоловік і воронячий цар

Бідний чоловік і воронячий цар

   Де не жив, а жив на світі бідний чоловік. Не мав він ніякого майна, крім маленької хатини, нивки і двох чорненьких кудлатих воликів. Забув я сказати, що мав він ще й жінку та цілу громаду дітей. І сам не знав, скільки їх в його тісній хатині пищить, вере­щить, просить їсти.

   Пішов якось бідний чоловік на свою нивку й взяв з собою найменшого сина. Сів хлопець під кущем і квітками грається. Почав бідний чоловік воликами ниву орати.

   Оре, оре… ледве зорав дві борозни, як над ним за­хмарилося, та так, немов темна ніч налягла.

   Дивиться бідний чоловік, що то за чорна хмара небо заслонила, й бачить над собою велетенського птаха. Клюв у того птаха гострий, калений у вогні спис, кігті як гаки, а крила такі, що й сонце заслонили.

   Налякався бідний чоловік, коли птах сів на його ниву. Прикрив птах під свої крила не тільки чоловіка, але й його сина, кудлатих воликів, плуг.

   Ще дужче чоловік налякався, коли птах заговорив людським голосом:

— Скажи, чоловіче, що від тебе взяти — сина чи воликів, бо мої дітки дуже зголодніли?

— Бери мене! — каже бідний чоловік. — Я вже ста­рий, досить набідувався на світі.

— Тебе не беру. Ти багато тютюну скурив, твоє м'ясо прокоптіло, від нього мої дітки захворіють! Да­вай сина або кудлатих воликів! — мовив на це страш­ний птах.

   Замислився бідний чоловік, що йому робити. Дітей у нього багато, коли хлопця віддасть, і так ще досить залишиться. А воликів тільки два. Коли їх цей страш­ний птах забере, чим він дооре нивку, чим дров приве­зе, чим заробить хліб для сім'ї?

А птах підганяє:

— Ти довго не мудруй, а відповідай, що мені даєш? Дитину чи худобу?

   Тут птах почав кігтями землю під собою гребти. Глянув чоловік на ті кігті й пошкодував сина. «Будь що буде! Не Дам я своєї дитини в ті страшні кігті».

— Бери воликів — промовив він сумно.

— Маєш щастя, що дав воликів, а не хлопця. Інак­ше я і тебе, і волів звів би з світу! — промовив птах. — Та щоб ти знав: за воликів я тобі добре заплачу. За­шли до мого палацу одного з своїх синів, я йому дам за воликів те, що він тільки забажає.

— А де твій палац? — питає бідний чоловік.

— Твій син мій палац знайде за зеленими полони­нами, за густими лісами, на срібній поляні. Хай тіль­ки запитає, де живе Воронячий цар! — з цими слова­ми птах вхопив пазурищами чорних воликів разом з плугом й полетів.

Повернувся засмучений чоловік додому.

— А куди поділися твої волики? — питає жінка. Розповів їй чоловік свою пригоду, засумувала й жінка, заплакала:

— Що тепер з нами буде? Як хліб вродить, коли ти нивки не зорав, зерна не посіяв?

— Не плачте, мамко! — каже найстарший, син. —-Ось я зараз піду до Воронячого царя, хай він нам заплатить за воликів. Та коли й не повернуся, то хоч одна скиба хліба для інших залишиться. Заплакала бідна жінка ще дужче:

— Нікуди не ходи, синку! Той страшний птах ще з'їсть тебе. Нехай буде, що буде, — серед дітвори й тобі шматок хліба знайдеться.

   Та син не послухав. Спекла мати синові паляницю, поклала в торбину цибулину й попрощалася з ним пе­ред далекою дорогою.

   Пішов найстарший син шукати, де ті зелені полони­ни, густі ліси, де той палац на срібній поляні, в якім живе Воронячий цар.

   Перейшов син одну полонину, перейшов другу і по­трапив до густого лісу. Дуже зголоднів. Сів собі під кущем, вийняв з торбини паляницю, цибулину й почав їсти. Не встиг перший шматок покласти до уст, як ба­чить: перед ним чорна хрома ворона на одній нозі скаче, підстрибує.

— Щасти доле! — мовить ворона.

— Щасти й тобі! — відповідає хлопець.

   Сіла ворона біля хлопця й дивиться, як той смачно їсть цибулю й паляницю.

— Чи ти б не дав мені хоч шматочок паляниці? Я дуже зголодніла! — просить хрома ворона.

— Знайди собі сама. Я дуже голодний, а дорога пе­реді мною ще довга, не можу тобі дати! — відповідає найстарший син. А мав той син тверде і скупе серце.

— Куди ти йдеш? — спитала ворона.

— Шукаю срібну поляну, на якій стоїть палац Во­ронячого царя.

— Візьми й мене на свої плечі, бо і  я туди поспі­шаю. Та ні крила, ні ноги мені вже не служать! Я тобі вкажу дорогу.

— А як тебе понесу, коли й сам ледве ноги тягну — мовив байдуже хлопець.

   Хрома ворона підстрибнула, махнула крилами, знялася й полетіла.

— Яка хитра! На моїх плечах захотіла проїхатися! — розсердився хлопець. Поклав він в торбину ос­таток паляниці й вирушив далі шукати срібну поляну з палацом Воронячого царя. Ні срібної поляни, ні палацу хлопець не знайшов. Заблудив він у лісі й не міг з нього вийти.

   А бідний чоловік з жінкою чекають, коли син повер­неться, та ніяк не дочекаються. Минають дні й ночі, а про хлопця ніяких вістей немає.

Каже середущий син:

— Спечіть мені паляницю, покладіть в торбину ци­булину, дайте мені палицю на дорогу, піду я шукати брата. Можливо, мені вдасться знайти й срібну поля­ну, і палац Воронячого царя.

— Не ходи, синку, нікуди! — просить мати. Ми й без платні Воронячого царя якось проживемо. А коли судилося братові повернутися, він повернеть­ся.

   Та не змогла мати вмовити сина. Довелось і сере­дущого випровадити в дорогу.

   Іде середущий син зеленими полонинами, густи­ми лісами. Іде й бачить: ворони літають. Тут він поду­мав, що ось – ось має натрапити на палац Воронячого царя. «Десь тут має бути й мій брат!» — думає він.

   В густому лісі зголоднів середущий син, сів, ви­йняв паляницю, цибулину і їсть. Раптом перед ним з'явилася хрома ворона й просить, щоб кинув їй бодай шматок паляниці.

— Твій цар забрав від нас воликів, хай він тебе й кормить! — мовив середущий син.

— Візьми мене хоч на плече, щоб я, хрома й голод­на, в лісі не загинула! — просить ворона.

— Нехай тебе твій цар бере на свої плечі! — каже хлопець.

Ворона підстрибнула, піднялася на крилах й по­летіла.

   Середущий син здивовано глянув їй вслід і сам встав, щоб іти далі.

   Та й він не знайшов ні срібної поляни, ні Вороня­чого царя. Заблудив у лісі, як і його брат, й не міг зна­йти дороги.

   Чекають бідний чоловік з жінкою своїх синів, не мо­жуть дочекатися. Ні слуху про них, ні вісточки. Каже наймолодший син матері:

— Приготуйте, мамко, й мені торбину. Можливо, я від Воронячого царя привезу платню за воликів і братчиків своїх знайду.

   Заплакала бідна жінка, стала сина просити, відмов­ляти. Та дарма. Мусила і його відпустити в дорогу.

   Ішов наймолодший син високими полонинами, про­ходив дрімучими лісами. Сів він під тим кущем, де колись сиділи його брати, й почав їсти. Не встиг від­різати другого шматка хліба, як з'явилася хрома ворона. Стрибає ворона на одній нозі й просить хлопця:

— Дай мені кусочок.

   Та не встигла ворона доказати, як хлопець вже від­різав добрий шмат паляниці й дає вороні:

— Їж, небого! Для мене вистачить. Одному і їсти не хочеться.

— А цибулі не даси? — питає ворона.

— Чого б ні? Коли хочеш — охоче дам. З'їла ворона хліб, з'їла й цибулину, гарно подяку­вала й питає:

— Куди це ти вибрався, хлопче? Ти забрів до тако­го лісу, з якого ще ні одна душа живою не виходила.

— Мені треба потрапити на срібну поляну. На тій поляні стоїть срібний палац, а в палаці живе Вороня­чий цар. Певно, у тому палаці і мої брати.

— Візьми мене до себе на плечі, бо я не можу сту­пити на ногу, а крильця мої слабі! — просить ворона.

— Чому б не взяти? Я ще ніколи ворону на плечах не носив! — посміхнувся хлопець й взяв ворону на плече.

Вирушили в дорогу. Ворона сидить на плечі й все нашіптує:

— Іди направо, іди наліво! Іди прямо!

   Йшли вони так два дні й дві ночі. Пройшли один, пройшли й другий густий ліс. Раптом посвітлішало, й опинилися вони на широкій поляні. А що то була за поляна! Трави, квіти, навіть каміння — все з чисто­го срібла.

   Серед поляни — скеля теж з срібла, а на її вершині чудовий палац. Хлопець стояв, як зачарований. Навіть уві сні не бачив такої краси. Сіли вони на краю поля­ни, з'їли все, що залишилось в торбині. Мовить хрома ворона:

— Там, на тій скелі, стоїть палац мого царя. Туди дорогу вже й сам знайдеш. Та за те, що ти до мене був таким добрим, я дам тобі одну пораду. Коли мій Цар буде тебе питати, яку платню ти хочеш за воликів, ти нічого від нього не проси, крім того, що він кладе собі під голову, коли спати лягає.

При цих словах ворона зникла.

   Син бідного чоловіка піднявся на височенну скелю; тут його зустріла сторожа й завела прямо перед сріб­ний трон, на якому сидів Воронячий цар.

— Як ти сюди дорогу знайшов? — питає Воронячий цар хлопця.

— Добрі люди показали! — відповідає хлопець. Хрому ворону не хотів хлопець зрадити.

— Та коли ти вже до мене добрався, я мушу дотри­мати слова.    Роздивися по всіх моїх палатах й скажи, що тобі найбільше подобається. Те й дам.

   Три дні й три ночі ходив син бідного чоловіка по царських хоромах, та й десятої частини палацу не обі­йшов. Приходить до Воронячого царя й каже:

— Чарівні твої, царю, палати. Багато всього я в них побачив, багато мені з того полюбилося. Та що я ро­битиму з таким багатством? Більше я оглядати хоро­мів не стану, а тебе прошу: дай мені те, що ти кладеш під голову, коли лягаєш спати.

   Розсердився Воронячий цар і наказав всім воронам, що з хлопцем по хоромах ходили, відрубати голови.

— Це тому, що котрась з них тобі це порадила? Став цар умовляти хлопця, що дасть йому все, що захоче, тільки щоб відмовився від свого прохання.

— Та мені тільки це сподобалося! — не відступав хлопець.

— Дам тобі й волів, дам тобі стільки золота, скільки вони зможуть на возі повезти!

— Ні, мені тільки те дай, що кладеш під голову, коли спати лягаєш.

— Дам тобі все, що є в моїх палатах!

Та хлопець не відступав від свого прохання.

   Що мав робити Воронячий цар? Вийняв з – під подуш­ки маленького млиночка, на якому в панських хатах каву мелють, й віддав хлопцеві.

— Ось тобі те, що ти хочеш. Тільки щезни з моїх очей, щоб не заклював тебе! — гукнув сердито.

   Налякався хлопець, поклав млинок в торбину й по­біг з воронячого царства. Зупинився тільки тоді, коли вже був у густому лісі. Сів, поклав перед собою млин­ка й шукає, чи не залишилось в торбині ще шматочка паляниці. Та торбинка була порожня.

   «Погану пораду дала мені хрома ворона, — думає хло­пець. — Коли б я взяв що з багатства Воронячого царя, було б краще».

   Й почав хлопець від нічого робити того млиночка розглядати, —цікаво знати, що то за штука. Адже ж цар готовий був віддати за нього все багатство. Та на вигляд млиночок простий.

   «Помру тут з голоду! — зажурився хлопець. — От, коли б переді мною з'явився такий стіл, як в палатах Воронячого царя, — з їжею, напитками». — І крутнув ручкою млинка.

   Миттю перед хлопцем справді з'явився багато за­стелений і прибраний різними стравами стіл.

— Дивися, що мій млинок знає — здивувався і зра­дів хлопець. А потім знову засумував: «Та як мені самому їсти, коли дома голодний батько, мама, брати І сестри?»

Крутнув хлопець знову ручку млинка й промовив:

— Нехай тут будуть мої брати й сестри, мої батьки!

   В ту ж мить за стіл сіла вся рідня хлопця — батько й мати, сестри, брати.

Доти не піднялися з – за столу, поки всього не з'їли.

   Потім повернулися всі щасливо додому й зажили в достатках. Що тільки захочуть, млинок все змеле.

   Коли не вірите, зайдіть в їх хатину і запитайте самі. Коли захочуть, вони вам все розкажуть.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар