Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Бідний гуцул і старий опришок

Бідний гуцул і старий опришок

   Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього впала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака.

Якось приповз до пана й каже:

— Паночку, моя біда без дощу росте — ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.

Та пан засміявся:

— У мене є кому пір'я дерти. Шукай собі іншого ґазду.

— Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв — я не можу до них доповзти.

Дідич його вигнав.

   Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п'ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, — псові рідний брат.

Дьорко покликав старшого хлопчину:

— Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана — може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.

Хлопчик набрав яблук і — до панської садиби.

А дідич саме шпацирував з гостями на подвір'ї. 

Василько поклонився:

— Батько послав вам, пане, малий подарунок.

Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:

— О, бачите, як мене люблять сільські люди?

— А ви їх теж? — запитали гості.

— Звичайно!.. Як твій батько? — обернувся дідич до хлопчини.

— Як розбитий горнець. Лежить на печі…— відповів дітлах.

— Спочиває?

— Ні… Не може  ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека йому ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Беріть, їжте вже мене!..»

   Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв монету і простягнув хлопцеві:

— Йди собі, малий брехуне!

   Василько поніс монету додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила каші.    Всі повечеряли. Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:

— Назбирай, Васильку, грушок і понеси до пана.

Може, за них щось дасть.

Хлопчик хутко назбирав грушок і — до дідича.

А той сидів з гостями на гайку. Василько дав панові грушки.

— Мій батько сказав, аби я поніс вам оцей подарунок.

   Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:

— А бачите, про мене пам'ятають! — І тут же спитав хлопця: — Як твій батько?

— Пухне з голоду, а з ним і всі ми.

   Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього монетку. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.

— Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди…

   Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки, наварила каші. Один раз наїлися.

   І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові:

— Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби.

Може, пан за неї дасть якусь копійчину.

   Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги.

Василько поклонився:

— Батько сказав…

Дідич аж посинів:

— Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і духу твого тут не було, бо випущу пса.

   Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п'яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи.

   Коло високої гори, ніби з-під землі, перед ним з'явився старий дід.

— Чого сумний, легіню? — спитав.

— Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.

— А ти чий?

— Дьорків, що йому смерека ноги поламала.

— Не дав би ти мені тієї риби?

— Беріть, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.

Дід зварив рибу, з'їв і похвалив:

— Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.

   Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.

— Понеси це батькові, щоб не вмирав з голоду, — сказав.

   Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага вартував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала.

Хлопець прийшов додому.

   У хаті було втіхи, не описати. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Тато звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і доктор. Люди дивувалися, що каліцун знову зелену траву топче.

Дідич не повірив і сам прийшов до Дьорка.

— Звідки маєш гроші, чоловіче?

   Дьорко розповів, і пан собі подумав: «За здохлу рибу дав цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька возів дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!..»

   І наклав аж п'ять возів усілякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. Повіз у гори.

   Дід вийшов до нього. Забрав добро у печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камінні, золоті та сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка.

Та дід йому сказав:

— Я бачу, ти багатий, у тебе в все, бракує лише цього, — і припасував до голови пана цапині роги. — І це тобі ще треба…— припасував хвіст.

   Роги й хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільке одне мекання.

Дід вигнав його із печери. І на цьому закінчилася казка.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар