Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Бідний парубок і царівна

Бідний парубок і царівна

   Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.

— На тобі, — каже, — сину, ці гроші та піди купи хліба.

   Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собаку.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Куди ти собаку ведеш?

— Поведу, — каже, — в гай та повішу, а то вже стара стала, ні до чого не годяща.

— Не вішай її, чоловіче, продай краще мені!

— А що ти даси за неї?

   От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:

— А що, сину, купив хліба?

— Ні, мамо, не купив.

— Чом же ти не купив?

— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собаку вішати, то я взяв та й купив.

   Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Куди ти, дядьку, йдеш?

— Несу кота в гай.

— Нащо ж ти його несеш у гай?

— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати. Що б не поставив, що б не положив, уже він його не промине!

— Ти б, — каже, — мені його продав!

— Купи!

— Що ж тобі дати за нього!

— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.

   От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому.

Приходить, а мати його й питав:

— А де ж ти хліб дів?

— Та я й не купив!

— Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів?

Може, ще якогось чорта купив?

— Купив, — каже.

— Нащо ж ти купив?

— Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, то я взяв та й купив.

— На ж тобі ще гроші, та гляди вже — нічого не купуй, у хаті вже й одного окрайця хліба нема.

Пішов він. Іде та йде, коли давиться — б’є чоловік гадюку

— Нащо ти, — каже, — чоловіче, гадюку б’єш? Ти б краще мені її продав!

— Купи, — каже, — продам.

— Що ж тобі дати?

— Що даси, то те й буде.

   Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:

— Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав — усе зроблять тобі.

   Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — явилось їх стільки, що страх!

— Щоб мені, — каже їм, — був хліб!

   Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба стільки, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже:

— Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав, — усе зроблять.

— За що ж вона тобі дала?

— За те, що я її визволив від смерті. ЇЇ чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.

   От вони так і живуть, і собачка та кіт з ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.

От і схотілося йому женитися. Він і каже своїй матінці:

— Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.

   Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:

— Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.

Пішла вона додому та й каже синові:

— Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.

— Добре, — каже, — пошию.

   Ввечері прийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень — зараз і назбігалося слуг.

От він і каже їм:

— Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийшлися царівні на ногу.

   На другий день встає він — уже черевички готові стоять. Взяла мати черевички і понесла царівні.

Поміряла вона — якраз на її ногу. От вона й каже:

— Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме на мене прийшлась.

Приходить та жінка додому та й каже:

— Казала царівна, щоб ти пошив їй через ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка,— щоб вона саме тільки на неї прийшлась.

— Добре, — каже, — мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.

   Полягали спати, а він вийшов надвір, перекинув перстень з руки на руку — зараз слуг найшло такого, що страх!

— Щоб мені, — каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.

— Добре, все зробимо.

Ліг він спати. На другий день встає й каже матері:

— Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?

— Що ж я, — каже, — сину, понесу? Де ж та сукня?

   Пішов він до стола, підняв хустку — так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.

— Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою — несіть швиденько її.

   Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:

— А що ти нам скажеш, жінко добра?

— Принесла, — каже, — вам сукню до вінця.

   Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе. Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко: так від неї й сяє.

— Ну, — каже, — жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.

Приходить та жінка додому та й каже синові:

— Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.

— Добре, — каже, — мамо, лягайте ж відпочивати.

   Полягали ввечері спати, а він вийшов надвір, перекинув з руки на руку перстень — такого слуг насходилось, що й двір тісний став.

От він їм і каже:

— Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівни до церкви, — я там буду вінчатися, — і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб уже все поспівало.

— Добре, — кажуть, — до ранку все буде так, як ви хочете.

   На другий день встає він, вийшов з хати, аж дивиться — стоїть міст, і з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже:

— Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.

Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:

— Я вже міст бачила — дуже гарний міст.

Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.

Прийшла та жінка додому та й каже синові:

— Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.

   От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка – всяка садовина, яка тільки на світі є…

   Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І той собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:

— Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?

— У мене, — каже, — є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили черевички й сукню, збудували міст і палац цей, що ми живемо, — все вони мені роблять.

   От вона діждалась, поки він заснув добре, тихенько зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, тих слуг стільки найшло, що страшно й глянути.

От вона їм і каже:

— Щоб зараз тут були і коні, і ридван, — я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його на збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.

— Добре, — кажуть, — усе буде так, як звелено.

   Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став, — так його й потягли ті слуги через море.

   Другого дня вранці прокидається царівни чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, ні персня — нічого нема; тільки стовп стоїть. Хотів вийти — дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу — не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там, ніхто їсти йому не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо й вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:

— А що, — каже, — є в нашого господаря хліб, ходімо за море, може, як – небудь добудемо перстень.

— Ходім! — каже кіт.

   От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці та й поплили. Довго плили і таки добились до берега.

   Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці, а котик і каже:

— Ти, — каже, — зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду персня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.

— Добре, — каже собачка. — Іди ж ти до палацу!

   От котик побіг. Біжить та й біжить, біжить та й біжить, і не відпочиває, та все біжить. Коли дивиться — аж стоїть палац і коло нього варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає… Як доглядівся, діждався, щоб всі полягали спати, вхопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішає так — скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду — поплили.

   От перепливали вже вони й море, скоро й берег, собака й питає кота:

— А що, держиш персня?

   Кіт мовчить, бо перстень у нього в роті. А собака не покидає свого:

— Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш персня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.

Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:

— Ну, не кажеш — оце ж кидаю!

Кіт злякався та:

— Держу!

А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт, знову нічого не каже.

Перепливли через море, повиходили, кіт і напав на собаку:

— Такий – сякий! Через тебе я персня впустив! Нащо ти мене допитував! Тепер лізь у море, шукай персня! Як хочеш, а лізь!

   Поліз собака, — бродив – бродив, бовтавсь – бовтавсь  — нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:

— Будемо ходити понад морем та питати, може, хто знайдеться такий, що нам його дістане з моря.

   От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачать — усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря або чи не знав такого, щоб міг дістати, та нікого такого не напитають.

А кіт і каже:

— Знаєш що? Ходімо понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.

— Добре, — каже собачка, — ходімо!

От і пішли. Знайдуть оце жабу й питають:

— А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб’ємо.

Яку піймають, то вона їм і каже:

— Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.

   Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки. То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже: «Принесу перстень», вони її й пустять.

   От ідуть вони ввечері понад морем, аж дивляться — жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:

— Ти знаєш, де в морі лежить перстень?

— Не знаю… квак, квак!

— Як ти не знаєш, то ми тебе вб’ємо.

   Стара жаба побачила, вилізла з води, та така здорова, як відро, та й каже:

— Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу перстень.

— Добре, — кажуть, — ми його будемо держати, аж поки ти нам принесеш; як принесеш, тоді його пустимо.

   Пірнула та жаба в море, знайшла перстень, віддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже весь хліб поїв, уже два дні і кришки в роті не було, — такий сухий став, як скіпка. Зараз котик подерся до віконця, віддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку, — зараз і явились слуги. От він їм:

— Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову з нього палац, а в ньому моя жінка й мати.

   Тільки сказав — так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар