Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Брати близнюки

Брати-близнюки 

   Дуже давно в краю далекому жив бідний чоловік. Мав він стільки синів, що не міг їх порахувати. Правда, в той час люди більше, ніж до десяти, не вміли рахувати.

   Чоловік у лісі дрова рубав і возив їх продавати. З того й жив, з того годував і одягав сім'ю. Привчив до роботи й хлопців. Кожний, як підросте, іде служити. Так всі сини розійшлися по світу. Коло батька залишився тільки найменший. Він мав приглянути батька й матір у старості.

   Виріс хлопець і став легінем. Настав час йому женитися. Сам був справедливий, чесний, таку й жінку собі знайшов. Коли батьки повмирали, зробили їм шикарні похорони. Самі жили у великій злагоді. Народилася у них і дитинка – дівчинка.

   Коли дівчинці минуло дванадцять років, її мати важко захворіла і померла. Чоловік дуже засумував за жінкою і вирішив собі, що більше не буде женитися.

   Велика біда заставила його приглядіти собі помічницю. Придивився собі одну і питає її:

— Чи будеш мою дитину доглядати?

   Вона сказала, що буде. І вони одружились. Коли та жінка стала господинею, вона зненавиділа доньку – сирітку. Бурчала на неї, шкодувала давати дівчинці хліба, заставляла її робити важку роботу. А свою доньку (бо і в неї була донька) одягала, як княгиню, пестила. Дівчата були ровесниками.

   Підросли дівчата, стали відданицями. Почали до них хлопці на вечірки приходити. Чоловікову доньку хлопці люблять, а до мачухи доньки ніхто не підходить. Розсердилася мачуха і каже чоловікові:

— Вигони свою доньку геть з двору, бодай її мої очі не видять. Як ні — покину тебе!

   Тяжко було чоловікові рідну дитину відвести в ліси-праліси. Та змушений був зробити таке. Увечері каже доньці:

— Приготуй торбину, і вранці підемо в ліс. Будеш мені помагати рубати дрова.

   Як почало світати, батько і донька вирушили в дорогу. Зайшли у глибокий ліс, куди чоловік до цього часу ніколи не ходив. Йшли цілий день і вийшли надвечір на одну поляну, де стояла якась хижина. Відкрили двері — там нікого. А в хижі було: відро, лампа, миски. Не знав чоловік, чому хата пуста. А то у ту хижину заходили чорти і всіх людей знищили.

— Донько, залишайся тут. Розведеш собі вогонь, звариш їсти. А я іду в ліс рубати дрова.

   Вхопив сокиру і пішов, та не за дровами, а додому. Дівчина вогонь розпалила, їсти зварила, запалила лампу і чекає батька. Чоловік не насмілився сказати дочці, що залишає її саму в хижчині серед лісу.

   Чує дівчина: щось зашкрябало у двері. Подумала, що то її батько, і скоренько відкрила. Бачить, а то мишка. Засміялася до мишки, а мишка заговорила:

— Дівчинко, я дуже голодна. Дай мені щось поїсти. Марійка, так звали дівчину, пожаліла мишку і дала їй їсти. Як мишка наїлася досить, сказала;

— В дванадцятій годині з'являться красиві парубки. Не бійся і роби те, що я тебе навчу. То не парубки, а чорти. Прийдуть вони з музикою і будуть тебе закликати танцювати, але ти не йди у танець. Скажи, що ти у подертій одежі. Скажи так: «Принесіть мені сукню». Вони принесуть і знову будуть кликати в танець, та ти попроси чоботи. А далі проси усякі дівочі речі, лиш не відразу, бо візьмуть тебе у танець і розтягнуть тебе на шматки.

Опівночі прийшли під хижу парубки з музикою. Кличуть:

— Іди з нами танцювати!

— Прийду, лиш принесіть мені шовкову сукню, бо моя порвана. Принесли їй сукню.

— Іди з нами танцювати!

— Прийду, лиш принесіть мені гарні чоботи.

Принесли чоботи і знову просять її у танець. А вона каже:

— Принесіть мені шовкову сорочку.

  Потім попросила коралі. Далі — золотий вінок. Ще — золоті сережки. Ще — срібний пояс із золотою пряжкою.

— Іди з нами танцювати.

— Прийду, лише принесіть срібні підкови до чобіт. Побігли чорти і не вернулися, бо півень заспівав.

   Вранці пішла виглядати тата. Йшла, йшла і вийшла на дорогу та вернулася додому. Одежа на ній як у принцеси.

   Коли, мачуха побачила ту красоту, то мало не лопнула із зависті. Каже чоловікові:

— Скоро веди і мою доньку в ліс. Хай і вона принесе собі прекрасне плаття.

   Привів вітчим відданицю на ту поляну, у ту хижчину, де була його донька, і лишив. Нічого вона не варила, а відразу лягла на постіль. Чує: щось у двері зашкрябало. Відкрила — а то мишка.

— Дівчинко, дай мені їсти, бо я дуже голодна.

— Іди собі на біду! — прогнала вона мишку.

Опівночі прийшли під хижу парубки. Попросили її в танець.

— Піду, як мені принесете шовкову сукню, шовкову сорочку, файні черевики, золотий вінець, гарні коралі…

   Попросила все те, що побачила на Марійці. Чорти принесли — і вона мусила йти з ними в танець. Так із нею танцювали, що розірвали її на шматки.

Чекає мачуха доньку — немає. Каже чоловікові:

— Веди мене туди, куди відвів доньку.

   Коли прийшла, мачуха до хижі і побачила, що залишилося від її доньки, то мало не зумліла.

— Йой, донько, моя донько…— заплакала вона.

   Повернулася додому. Мачуха плакала за донькою, а над Марійкою уже не знущалася.

   Про красу Марійки розійшлася всюди новина, і прийшов її царський син сватати. Принц був красивий, і Марійка полюбила його. Договорилися про весілля. І така гулянка  була, що ніхто ще такої не бачив. На весіллі веселилися, гуляли і бідні, і великі пани, бо молода була із бідного роду, та не забула за простий народ, а принц запросив великих багачів.

   Як відгуляли весілля, молоді залишилися жити в царському палаці. Марійка прикликала до себе жити свого батька. А з ним прийшла і її мачуха, бо вона йому жінкою була. Тато її робив у царському саду, а мачуха помагала кухаркам.

   Цар з царицею були старенькі. І хоч мали свого лікаря, коли прийшов час помирати цареві і ніякі ліки не допомагали.

   Після смерті царя, цариця дуже засумувала за чоловіком і скоро теж померла. Та й батько Марійки був вироблений у лісах, захворів і помер.

   Царський син став царем. Управляв він державою розумно, не забув за простий народ, бо його жінка була з простої сім'ї. Він будував фабрики, аби людям була робота. Дав указ наділити бідних людей землею. Тому пани сердилися на нього, а сусідні королі і графи та барони готувалися напасти на нього.

Один злий цар оголосив йому війну.

   Молодий цар почав збирати армію. Як зібрав, то повів військо на границю, а жінку залишив у дома. Коли відходив, наказав старшому міністру, аби оберігав і наглядав за царицею. А мачусі це не подобалось. Вона хотіла бути головною у царському палаці.

   Прийшов час Марійці родити. Народила вона двох золотоволосих хлопчиків-близнюків. Аби впізнати того, який перший народився, цариця прив'язала йому на руку шовковий бантик. Поклала хлопчиків коло себе і заснула.

   А мачуха прийшла, викрала хлопчиків, і віднесла їх у ліс. А замість хлопців підклала цариці двох котят.

   Пробудилася молода цариця, дивиться: коло неї м'явкають двоє котят. А хлопчиків немає. Почала цариця плакати:

— Де мої діти?

— Коло тебе! — сказала мачуха.— Ти вродила двоє котят.

— Та я ж вродила двоє золотоволосих хлопчиків!

— Тобі привиділось, бо ти не пам'яталася. Не хлопчиків ти вродила, а котят.

Почала цариця гірко плакати.

   А тим часом мачуха царю написали, що його жінка – відьма, бо народила котят. Цар відписав, аби їй нічого злого не робили, доки він не повернеться з війни. Він з жінкою сам вияснить.

   Письмо було адресоване міністру, та вояк передав його мачусі. А мачуха покликала бухгалтера, який міг писати точно так, як цар, заплатила йому великі гроші, і він написав, що вона диктувала. «Пане міністре! Я чув, що моя жінка народила двоє котят. Це означає, що вона відьма. Відведи її у ліс і залиш її там».

   Міністр прочитав листа і очам своїм не вірить. Як вигнати таку чесну душу? Проте царський указ треба виконувати, бо інакше його стратять. Та міністр був розумний, спочатку все добре обдумав, а потім уже робив.

   А за той час на тому місці, де залишила мачуха близнюків, виросли два золоті явори. Мачуха як то побачила, привела людей із сокирами і розпорядилася зрубати явори і спалити.

   Та коли рубали явори, дві трісочки впали у траву, і ніхто їх не побачив. Коли люди відійшли, із тих трісочок зробилися два золотокрилі орли, махнули крилами та й полетіли високо попід небеса. У одного на крилі маяв шовковий бант.

   Тут прийшла вістка, що цар повертається з війни. Міністр дуже засумував. Кличе він царицю у ліс на прогулянку. Іде з нею по під руку, а сльози йому котяться з очей.

— Пане міністре, що ви плачете? — запитала цариця.

   Він не зміг заговорити, лиш витяг із кишені листа. Вона прочитала і жалісно заплакала:

— Я ні в чому не винна. Даруйте мені життя. Я буду жити в цих хащах, ніхто мене ні у селі, ні у лісі не побачить. А на знак я дам вам відрубати палець, на котрім перстень.

   Міністр зрадів, що не мусить губити добру душу. Узяв знак (цариця сама відрізала собі палець) і повернувся у царський палац. А цариця пішла хащами. Іде і думає собі: «Де тепер дітися?»

   Так дійшла до моря. Дивиться: у воді весело рибки плавають, підскакують. Подумала: «Коби би я змогла стати рибою і так плавати по морю». І у ту мить стала рибкою, скочила в море і попливла.

   В той час цар повернувся додому. Що сталося з його жінкою, він не знав. Запитує міністра:

— Де моя жінка?

   Міністр нічого не сказав, лише передав листа. Цар прочитав лист і каже:

— Я точно так пишу. Але це не я писав.

— Я так і думав, що щось тут недобре,— каже міністр,— і я відпустив царицю. Вона сказала, що буде жити в лісах і ніколи ні в селі, ні у лісі не появиться.

   Взяв цар лук на плече і пішов лісами дружину свою шукати. Ішов довго і вийшов на одну полянку з криницею. Сів він під зелений явір перекусити. Дивиться — а до нього йде дуже страшний звір. Цар налякав, проте не тікає. Звір підійшов ближче і каже:

— Не бійся, царю! Я тобі не зроблю нічого злого. Лише дай мені щось поїсти, бо я дуже голодний.

   То був величезний вовк. Цар поділився з вовком їдою і подумав собі: «Це не простий вовк, коли вміє говорити. Запитаю у нього, чи не бачив мою жінку». Та вовк запитав царя першим:

— Куди йдеш, царю? Ти зайшов у такі місця, куди ще людська нога не ступала.

Розповів цар вовкові про свою біду.

— Я не бачив твою жінку і нічого не чув про неї. Проте я тебе можу понести на найвищу гору, де живе Дід – Всевід. Може, він знає щось про царицю.

   Цар сів на великого вовка, і той поніс його через високі гори, темні ліси. Переніс його через сім полонин і приніс на гору, де жив Дід – Всевід.

   Там стояла скала, яка блищала, як місяць. На тій скалі був дім, і у тому домі жив Дід – Всевід.

   Дуже замучився цар, поки заліз на ту скалу. Зайшов він у дім і видить: дідо білий, як молоко, борода аж землею тягнеться. Цар низько поклонився:

— Добрий день, дорогий дядьку!

— Доброго здоров'я, синку! Я знав, що ти будеш у мене на обід, і я приготував на двоїх. Та у тебе є слуга, який тебе сюди приніс. Треба і його покликати.

   Вийшов дід із дому, свиснув так, що листя з дерев посипалося. Вовк зрозумів, що його кличуть, і прибіг. Дід почастував і царя, і вовкові дав поїсти. А потім каже:

— А тепер слухай, що я знаю. Твоя дружина народила двох золотоволосих хлопців, та її мачуха підмінила тих хлопців-близнюків двома котятами, а живі душі залишила в лісі. Ті душі виросли золотими яворами, а коли їх мачуха приказала зрубати і спалити, душі двох братиків-близнюків перетворилися у золотокрилих орлів. Мачуха хотіла і твою жінку знищити, тому й підробила твоє письмо. Нещасна твоя дружина ходила лісами, а як дійшла до моря, зробилася рибою.

— Та чи можна їх повернути? — запитав цар.

— Можна. На березі моря є височезна скала. Коло неї чарівне місце: там люди перетворюються у звірів, птахів і риб, а всякий звір може перетворитися в людину. Там твоя цариця-риба впізнала своїх хлопчиків-близнюків. Вони її признали за матір і там кожного дня вони зустрічаються і гомонять. Аби й тебе признали, мусиш туди прийти з державним прапором.

   Цар красно подякував Дідові – Всевідові, сів на великого вовка, і вовк приніс його під того явора над криницею, де вони зустрілися. Звідти вовк пішов своєю дорогою, а цар своєю.

   Прийшов цар додому, взяв прапор і пішов на берег моря виглядати височезну скалу.

   Довго йшов, доки до тієї скали дійшов. На тім місці поставив прапор, а сам сховався. Дивиться: прилетіли два золотокрилі орли і сіли близько до води. До них припливла риба.

   Цар не чув, яка там була бесіда. А та риба сказала золотокрилим орлам:

— Тут має бути ваш батько, бо бачу його прапор. Не бійтеся його і не втікайте. А я боюся йому показуватися, бо він дав приказ мене вбити.

   Орли зробилися хлопцями і підійшли до прапора. Тато з радістю вибіг до них :

— Сини мої золотоволосі, довго я вас виглядав! Ходімо зі мною додому!

— Не підемо, бо там зла мачуха. Та й ти злий, бо дав указ нашу мамку вбити!

— Не давав я такого указу. То все зла мачуха зробила. За це її засудили на велику кару — розірвали кіньми.

— То ти на мамку не сердишся, дорогий наш татку?

— Не серджуся. Я її дуже люблю. Побігли хлопчики до води і кричать:

— Мамо, не бійся! Батько на тебе не сердиться.

   Вискочила риба на берег і зробилася царицею. Цар радісно обняв її. Він приніс і для хлопців, і для жінки гарну одежу. Вділися і пішли додому.

   У дорозі дружина розповіла цареві, як побачила двох золотокрилих орлів, як на крилі у одного впізнала шовковий бантик і догадалася, що то її діти, як довго чекала, аби вони прилетіли і сіли близько коло води, як заговорила до них і як вони признали її за матір.

   Вдома провели велику гостину. На тій гостині назвали близнюків іменами — Іваном і Олексою.

   Близнюки Іван і Олекса виросли файними і розумними парубками.

   Прийшов їм час женитися. Вони сказали, що женяться лише тоді, коли знайдуть собі дві сестри – близнючки із золотим волоссям. Зібралися Іван та Олекса у дорогу шукати собі дружин.

   Дійшли вони до берега моря, до височенної скали, і там зробилися орлами. Спочатку полетіли до найстаршого орла – віщуна і попросили його показати їм дорогу у ту державу, де живуть дві сестри – близнята із золотим волоссям.

   А батько тих сестер – близнят із золотим волоссям був царем. Він тримав сестер на сто п'ятдесятому поверсі свого палацу. І сказав, що своїх доньок віддасть за тих парубків, котрі знімуть з їх пальців золоті царські персні. Багато хто пробували добратися до того вікна на сто п'ятдесятому поверсі, проте всі падали і ніхто не міг дістатися до дівчат. А близнюки-орли прилетіли, схопили у дзьоби персні з пальців сестер і полетіли. Прилетіли на берег моря і там зробилися хлопцями і чекають.

   Сестри-близнята плачуть, бо перснів не мають, а женихи не з'являються, їх батько-цар був розумним чоловіком. Він розіслав по всьому світу таємних вояк шукати персні. Дав указ, аби тих, у кого найдуть персні, відразу вели до царя. Прийшли таємні вояки і на берег моря. А Іван та Олекса прикинулися дурними.

— Хто ви такі?

— Два дурні, що постійно граються у піску.

— Та ходімо геть,— каже один вояка. А другий й каже:

— Ти забув, що казав цар: чи жебрак, чи циган, чи старий, чи молодий  у кожного дивитись.

   І почали хлопцям кишені вивертати. А хлопці сміються. Все обмацали, а перснів не знайшли. Уже хотіли йти геть, коли старший воїн догадався:

— А ми ще у піску не дивилися. Почали ритися в піску і знайшли персні.

— От і піймали вас! Тепер нікуди не втечете.

   Іван і Олекса побачили, що тато сестер-близнят розумний, і що їм нічого таїтися, сказали, хто вони на справді. Вділи на себе царську одежу і повели таємних вояків до свого батька. Звідти дали телеграму до батька сестер-близнят, аби чекали на женихів.

   Цілий місяць добиралися брати-близнюки у ту державу, де жили сестри-близнята із золотим волоссям. Коли добралися, їх уже чекали і радісно зустрічали і цар з царицею, і їх дві прекрасні доньки…

   Відгуляли весілля і стали радісно, щасливо і довго жити молоді, і подружилися їхні два королівства і був спокій і мир між ними.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар