Чабанець
Чабанець
Був собі чабанець, та такий, що як він ще ізмалку все вівці пас, то й нічого не знав. От раз і випав йому з неба камінь, не який там і камінь, у вісім пудів. То він було усе і грається тим каменем: оце причепе до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться, аж ось і камінь летить, та як упаде, так було по коліна у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навале, то хіба там три чоловіки, або й більш, а то не візьмуть.
Мати його було лає:
— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підорвешся!
А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, у якім царстві той чабанець був, та став підступати під місто змій. Таке, пудів по тридцять, каміння ворочає, кида та дворець собі строє, і требує, щоб той цар за нього свою дочку віддав.
Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по судах, по волостях, чи не найдеться де такий богатир, щоб того змія стребив.
Шукали, шукали — не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь:
— Я б того змія, — каже, — батогом забив.
Він же, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, доставили цареві у вуха. Той требує його.
От приступивсь він до царя, цар подививсь на нього, що він такий малий, та й каже:
— Що ти кажеш! Ти ще малий!
А він, звісно, — хлоп’я.
— Нічого, — каже.
Ну, ото дає йому цар два полки солдат, полк песельників, а полк музикантів. Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять, як у тій службі служиві. Тоді цар тілько сплеснув руками та: «Боже мій!» — каже.
От, не доходя за стільки там гін до того змія, покида він свої полки і приказує:
— Глядіть, — каже, — як із змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.
Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускає, так духом і побиває.
От як побачив його змій, зараз дмухнув, аж ні — той і не зворухнеться.
— Ну, — питає, — чого добрий молодець зайшов? Чи будем биться, чи мириться?
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб мириться, а з тим, щоб биться.
Той йому каже.
— Та ти піди ще три роки погуляй, та тоді і приходь.
— Ні, — каже, — я вже гуляв.
— А чим ти, — питає, — мене будеш бити?
— А от цим батогом.
А у його батіг там, може, з цілого вола сплетений і камінець той на кінці прив’язаний.
— Ну, — каже змій, — бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч на три сажені залізний чи стальний, як ударе ж він того чабанця ним, так той меч на канцурки і розскочивсь.
— Держись же, — каже, — тепер я тебе ударю.
Як шмагоне його тим камінцем, змій тут і розпластавсь, а дим і пішов у трубу. Тут його військо таке раде, музиканти грають, песельники співають, цар його зустрічає, бере зараз під руки, веде у дворець.
От віддав цар за нього дочку, живуть вони собі. А другі царі та й почали розбалакувати, що «як-таки свою рідну дочку та віддати за чабана!» Цареві вже й самому жалко, і засила він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб його міг стребити. Скоро і найшлось двоє. От зібрали їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і зачув уже, що це до нього биться ідуть.
Прийшли вони, він і питає.
— З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем биться, чи мириться?
— Авжеж, — кажуть, — що биться.
— Стривайте, — каже, — я богу помолюсь.
Помоливсь та й сів знов за стіл і голову руками підпер.
— Ну, — каже, — тепер бийте!
От один як ударе через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді він устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з їх і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже:
— А що, бачиш це? Оце ж і тобі буде! Тоді і годі цар його чіпати.
