Чарівна грань

   Це було тоді, коли раки ще вміли свиста­ти, люди коромислом стріляти, а верби родили фіги з маком. В одному селі жили два сусіди — багатий і бідний.

   Бідняк ходив до багача на роботу — орав, сіяв, мо­лотив. За то діставав трохи якоїсь картопельки і ку­курудзи на кулешу. І тим був задоволений, бо інак­ше — хоч скрегочи зубами.

   Підходили свята, люди готувалися, пекли і варили. Бідняк теж хотів бути не гіршим від інших. Але в хаті ні жмені муки. Чоловік зажурився, діти засумували, а жінка спочатку забідкалася, а потім сказала:

— Піди, чоловіче, до сусіда. Може, дасть жменю муки.

Пішов бідняк до багача і почав просити:

— Дайте хоч трошки борошна. Хай і мої діти тіша­ться на свята. Я відроблю.

   Багач був скупий. За гріш погнав би на ярмарок мишу або в церкві ухнув. Сусідові дав би — то, що з носа капає. Але подумав і сказав:

— Тиждень робитимеш мені у полі. Згода?

— Згода, добродію.

   Багач і багачка зайшли до комори і винесли воро­чок муки. Бідняк утішився й побіг як стріла додому.

   Жінка висипала муку в корито. Там було трохи бі­лої й кукурудзяної муки, перемішаної з висівками. Біднячка здивувалася, але нічого не сказала. Добре, що хоч така є мука. Коли замісила її на калачі, про­мовила:

— Біда, чоловіче, наш вогонь погас. А сусід уже спить. Не пасує будити його, аби дав нам грані.

Чоловік відповів:

— Коли я йшов додому, то видів у лісі вогонь. Піду, може, звідти принесу головню.

   Пішов бідняк у ліс. Там горіла величезна ватра, а навколо неї сиділи кілька легінів. Чоловік привітався.

— Чого прийшов? — спитав найголовніший з-межи легінів.

— Я прийшов просити грані, бо моя жінка заходи­лася пекти калачі, а вогонь погас, тепер нема чим роз­палити.

   Легіні щось пошептали один одному. Найголовніший з-межи них промовив:

— Тримай капелюх і не бійся.

Насипав біднякові з шкіряної торбини повний капе­люх жару.

— Йди й висип цю грань серед хати.

— Дякую вам, добрі легіні.

   Переступивши поріг хати, бідняк порозкидав усю грань з капелюха. Вона задзвеніла і заблищала, як зірниця. То була не грань, а чисте золото!

   Чоловік, жінка й діти збирали той скарб до самого ранку. А коли розвиднілось, бідняк пішов до міста, купив кілька міхів питльованої муки й новеньке убрання для цілої родини.

   На свята вийшов з жінкою в село. Пристав до інших газдів, балакав поважно про світ і про людей. І багач стояв у гурті з жінкою. Їм стало соромно і банно, що якийсь старцун убраний гарніше від них.

   Коли повернулися додому, багач не знаходив собі міс­ця, його гризла думка, як черевик п'яту: звідки сусід має таке гарне убрання. Нарешті не витримав і пішов спитати.

   Бідняк довго мовчав, посміхався — не хотів сказа­ти правду. Але багачисько напосівся, як чорт на гріш­ну душу. Що мав з ним робити бідний чоловік? Узяв та й розповів, як воно було: пішов у ліс, знайшов легінів, приніс грань у капелюсі й розсипав її в хаті, а з того чисте золото вчинилося. Побіг багач додому:

— Погаси, жінко, вогонь у печі, бо я маю йти до легінів.

   Багачка нараз бухнула коновку води в піч. Багач схопив мішок і почимчикував до лісу.

На галявині горіла величезна ватра, а навколо неї сидів гурт легінів.

— Чого прийшов? — спитав найголовніший з-межи них.

— У мене в печі погас вогонь. Дайте мені грані.

— У що візьмеш?

— Дайте сюди, — втішився багач і розкрив мішок.

Леґінь йому насипав із шкіряної торби півмішка грані.

— Як повернешся додому, — сказав, — то обійди три рази криницю, висип трохи грані на току, трохи — серед стодоли, а решту — серед хати.

Багач так зрадів, що забув подякувати хлопцям.

   Прибіг на подвір'я. Обійшов тричі криницю, виси­пав трохи грані на току, трохи в стайні, а решту — серед хати. Став чекати, аби задзвеніло й заблищало золото. Але золото з грані не вчинилося, а спалахнув страшний вогонь.

   Пожежа злизала увесь маєток багача. А бідняк жив, не тужив і до сусіда більше не ходив.

повернутися до: Українські народні казки⇒