Чарівний бубон і гешефтарі

   Бідний Гаврило з жінкою вічно голодували, бо дітей мали дев'ятеро, а землі – латку коло хати.

   Але була у них теличка. Одного разу так біда присіла, що жінка сказала:

— Поведи, чоловіче, теличку на ярмарок. Продай її і купи щось їсти, бо нічого до рота покласти.

— Поведу, жінко, поведу, бо з голоду виздихаємо…

   Узяв теличку на мотузок і пішов на ярмарок. Продав її за десять золотих і думає, що має купити, аби гроші не пустив намарне. Ходив, дивився, придивлявся – нічо­го не міг вибрати. Глип – а серед ярмарку сидить чоло­вічок з бубном на колінах. Той бубон, як бубон, – із пся­чої шкіри, та по краях виблискує золотом.

— Ану, чоловічку, забубни, хай чую, – сказав утіше­ний Гаврило.

   Той узяв пальцятка, вдарив по псячій шкірі. А бубон несподівано заговорив до ярмарку, скликаючи всіх людей до себе. Люди позбігалися, поставали довкола і слуха­ють. Гаврило теж стояв у гурті й думав: «Якби у моїх дітей був отакий бубон, то вони б і їсти не проси­ли. Стояли б коло нього з роззявленими ротами. Куплю і все…»

Спитав чоловічка:

— Продаєш свій бубон?

— Купуй.

— Скільки просиш?

— Десять золотих.

— Я за такі гроші телицю продав. Але хай буде… Віддав усі золоті й узяв собі бубон. Прийшов додому і знадвору крикнув:

— Егей, жінко, клич сюди дітей!

   Діти позбігалися, бо думали, що ненько приніс хліба. Гаврило поклав бубон посеред подвір'я і почав гатити по псячій шкірі так, що аж вікна задзеленькотіли. Справ­ді, діти витріщилися, пороззявляли роти і слухали до вечора. Увечері полягали спати і навіть їсти не попро­сили.

   Гаврило був радий. Та вдосвіта діти повставали і за­кричали в один голос:

— Мамо, ми хочемо їсти!

— Зараз, зачекайте, я вас нагодую… – озвався Гаврило.

   Взяв пальцятка й почав тарабанити. А діти прослу­хали, відтак провадили своє:

— Мамо, ми хочемо їсти!

Жінка розсердилася й каже:

— Що ти купив? Іди й продай свій бубон, купи дітям хліба.

   Гаврило взяв бубон і знову йде на ярмарок. Але такий зажурений, що ледве тягне ноги. Надвечір дійшов до старого млина і вирішив там заночувати. Тільки ліг, як у кутку щось заворушилося. Дивиться, до нього набли­жаються якісь два очиська, розпечені, як грань. То були вовчі очі.

   Гаврило перепудився, але згадав про бубон. Схопив пальцятка і забубнував…

   Вовчисько як почув, то так завив, що в чоловіка мухариці почали лазити по тілі. Уже й розвиднялося, а вовк усе ще вив. А попри млин їхали купці. Стали й слухають, як бубон бубнить, а вовчисько реве… Підійшли всі разом – подивитися, що воно за му­зика. Відкрили двері, а вовчисько – шусть надвір, схо­вався в корчах.

Гаврило розсердився:

— Що ви наробили? Та це ж панський вовк. Я його вчив співати. Він мав їхати з паном до самого Відня. Тепер ходіть до пана, хай він із вас поздирає шкіру – і ще наробить такі бубни.

   Ми не підемо до пана, бо боїмося, – говорять купці – Що хочеш, чоловіче, щоб узяв цей тягар на себе?

— Все, що маєте на возах, – відповів Гаврило і не кліпнув.

   Купці посьорбали носами, але дали згоду. Гаврило повіз усе добро додому. Приїхав і тішиться — є що дати дітям!

На другий день до нього прийшов корчмар Янкіль.

— Звідки маєш, Гавриле, цілі вози краму?

— То мені зробив чарівний бубон.

— Продай того бубна.

— Тисячу золотих.

   Янкіль подумав, але дав. Відтак сів на віз й поїхав на ярмарок продавати бубон. Як виїхав за село, його наздогнала якась панська бричка. Янкіль собі каже:

— Ану, я забубную, аби цей пан почув. Може, купить у мене чарівного бубна.

   Коли пан порівнявся з його возом, корчмар схопив пальцятка і почав молотити по собачій шкірі.

   А панські коні спудилися, рвонули, як скажені, й по­мчали по пнях, по корчах, по ярках. Пан випав із брич­ки, побив собі крижі. Фірман схопив Янкіля за барки й потягнув до дідича:

— Ти – хто? – спитав пан.

— Я – тутешній корчмар, папочку ласкавий…

— Нащо ти спудив моїх коней? Тепер файно заплати за те, що коні поламали мою бричку, бо підеш до кримі­налу.

   Янкіль дістав півтисячі золотих і заплатив панові. Від­так сів на свою фіру і поїхав далі. Їде, а назустріч бі­жить інша бричка, запряжена аж чотирма кіньми. Янкіль кинувся під міст і затарабанив щосили в псячу шкіру. Коні знову спудилися, поставали дибки. Фірман ледве стримав їх. Потім скочив під міст, схопив Янкіля за бар­ки і так потряс ним, що трохи-трохи душу із нього не витряс. А пан закричав:

— Через твій дурний бубон коні дишель на бричці зламали. Тепер заплати, бо я тебе згною у темниці!

— Добре, паночку ласкавий…

   І Янкіль заплатив – лишив ще півтисячі. Повернувся, сердитий, додому, кинув бубон у хаті на стрих і більше не бубнив.

повернутися до: Українські народні казки⇒