Чарівний кінь

   Був один чоловік. Жив він кілька років і не мав жодної дитини. Аж на п'ятім році зайшла його жінка в тяготу. Але тої днини, що мала мати родини, він поїхав у ліс за дровами. Привозить увечір дрова, входить до хати, сідає на лаву, а баба акушерка каже йому:

— Там не сідай, бо там дитина.

Де навернеться сісти, то баба каже, що все дитина. А він каже:

— А то що таке, там дитина і там дитина, а то звідки таких дітей?

А баба каже йому:

— Звідки би було? Бог тобі дав дванадцять хлопців.

   А він як учув, перестрашився дуже, що стільки дітей, та й пішов у ліс, в такий темний, що світа не видно, та й там іздичав.

   Ті хлопці ростуть, а він у лісі як здичав, знайшов собі нору та й там жив так, як звір. Може, там жив п'ят­надцять, двадцять років. Хлопці виросли всі дванадцять. Питаються своєї мами:

— Де наш тато, чи умер, чи що?

А мама хлопцям каже:

— Ні, не вмер, але як ви народилися, та й він напудився, що вас аж дванадцять, і зі страху втік у ліс та й здичав.

Кажуть хлопці:

— Ану, ми підемо шукати його.

   Зібралися всі дванадцять і пішли в ліс. Ходять по лісі, дивляться: в однім місці якийсь чоловік помежи дуби втік до скали. Приходять там, де він утікав, дивляться: коло тої скали є чотири дуби, так рідко стоять один від другого, так навхрест; а він як не видить нікого, то ходить від одно­го дуба до другого, а від другого до третього, а від тре­тього до четвертого, і так зробив собі стежку навхрест. Видять ті хлопці, що там його не найдуть; але каже наймо­лодший до них:

— Ходімо додому, пошлемо завтра маму до міста, аби купила чотири скляночки і в кожду скляночку аби взяла по кватирці горілки і чотири полумиски такі аби купила.

   Другий день послали маму до міста. Купила мама скля­ночки і в кожній горілки і чотири полумиски принесла додому. Попросив знов той наймолодший зварити курку. Зва­рила мама, забрали вони і пішли в ліс. Приходять там, а він, тато їх, як уздрів, що вони йдуть, та й живо до скали, та й сховався. Взяв той наймолодший хлопець, порозкладав на всі чотири сторони по скляночці і по полумискові з м'ясом, і пішли вони набік, поховалися і дивляться збоку. А він виходить із скали, походжає тою стежкою, дивиться на ті скляночки і на м'ясо, сідає, куштує того м'яса та й горілки; смакує йому, випив усю горілку та й упився, і заснув. Вони обскочили, ухопили його, принесли до­дому. Але він був п'яний, та й нічого не тямив. Як витвере­зився, почав кричати, почали сини його опам'ятовувати; нічого не помагало; взяли, зв'язали його.

   Помаленько, за два чи за три дні, прийшов до себе, до розуму; уже почав ґаздувати. Кажуть йому хлопці його:

— Тату, ви ґаздуйте, а ми підемо у світ, щоб собі за­служити кожний по коневі.

   Зібралися і пішли всі одинадцять, а дванадцятого не приймали до компанії, бо мали його за дурного. А він не був дурний, але видавався перед ними дурним. Пішли ті одинадцять, дивляться: іде і той дурний за ними, наздоганяє їх, а вони кажуть йому:

— А ти чого? Не ліпше, аби ти дома був; яке ти за­служиш собі, то буде на що дивитися!

А він каже до братів:

— Як собі заслужу, так буду мати.

   Тоді вони умовилися так: в рівний рік аби зійшлися докупи до тої корчми. Та й розійшлися, кожний собі окре­мо питати служби. Понаходили собі кожний службу.

   А той наймолодший, що вони мали його за дурного, наймився в такого великого пана графа пасти стадо в полонинах. Взяв він, пішов до стада та й пасе ціле літо коні; повипасав, що аж мило дивитися. Виїздить пан той його, а уже сніжок натряхав восени, аби він стадо згонив до двора на зимівлю.

   Дивиться на своє стадо: такі коні, що не може собі налюбитися тими кіньми, і каже йому:

— Добре мені коні випас, добрий є у мене слуга.

А він каже панові:

— Прошу пана, вони би не такі були, але отой парши­вий кінь не давав їм ціле літо пити; скоро лиш до води я гонив, а він з вибриком наперед нап'ється сам, а тим коням поколотить воду, та й уже вони не хотять пити.

Пан каже йому:

— То уже пропало, принаймні, що коні здорові. А як буде так і в селі робити, то я тобі дам рушницю, та й його застрілиш.

   Погнав він із дому до води, а той паршивий кінь так робить і в селі; побіжить наперед, нап'ється сам, а коням покаламутить воду.

Пригонить коней від води і каже панові:

— Той кінь так і тут робить, як там робив у полі. Пан дістав рушницю і каже йому:

— На тобі! Як відведеш знов до води, а буде каламутити воду, то щоб застрілив його.

   Він відвів знов до води, а той паршивий кінь знов каламутить. Він побіг наперед стада, дістав рушницю, хоче стріляти. А кінь заговорив до нього та й каже йому:

— Стій! Не стріляй в мене, я стану тобі в пригоді.

Той стадник здивувався, що кінь заговорив до нього. Каже кінь йому:

— Як вийде рік тобі, щоб не брав ніякого коня, лиш мене; не бійся, добре вийде тобі.

Пригонить до двора, а пан питається:

— А що, уже не колотив воду той кінь паршивий?

А він каже:

— Ні.

   Прийшла весна, а тому стадникові вийшов рік. Вхо­дить пан з ним до стайні і каже йому:

— Вибирай собі коня, якого ти собі вподобаєш.

   Передивився він — скрізь такі коні, хоть голися до нього, а він не бере нікотрого, але шукає за тим паршивим. Приходить до другої стайні, дивиться: є той паршивий кінь і сказав панові:

— Я цього беру собі паршивого.

А пан каже йому:

— Я не хочу, аби ти брав паршивого коня, ти мені вірно служив, а тепер би ти на такім паршивім коні їхав.

Він каже панові:

— Таки беру цього паршивого коня, не хочу пана крив­дити.

   Побачив пан, що він нікотрого не хоче, лиш того парши­вого; взяв доплатив йому ще грішми, а він узяв коня того паршивого на якийсь воловід, подякував панові та й пішов.

Виходить з тим конем за те село. Каже кінь йому:

— Подивися мені в праве вухо.

   Та й подивився в праве вухо; витягає трендзлу золоту, сідло золоте, і кінь став золотий. Подивився в ліве вухо; витягає собі золоте убрання, шаблю, все, що до нього на­лежить. Сів собі; кінь так, як муха, летить.

   Прилетів під те село, де мають його брати з'їхатися. А кінь каже до нього:

— Злізай, подивися у праве та й у ліве вухо.

   Та й зліз, подивився у вуха: кінь став паршивий, як був, а він таки такий, в якім був убраний. Ідуть далі. Здибають старця, а кінь каже:

— Поміняйся із сим старцем за одежу. Ти йому дай своє добре, а він хай дасть тобі своє дрантиве.

   Взяв він, помінявся з тим дідом. Дід утішився дуже, що дістав добру одежу за дрантя. Взяв, пішов далі. Дохо­дить до тої корчми, а брати його уже там. Такі коні мають, як змії, такі собі позаслужували. Дивляться, що він іде, та й кажуть один до другого:

— От їде і наш дурний, ото собі заслужив десь в яко­гось корчмаря, дрантя на нім, а кінь якийсь паршивий.

   Приходить він до корчми, а вони встидаються його; не хоче нікотрий відізватися до нього. Став собі коло порога та й стоїть. Вони п'ють, співають; зібралися та й їдуть. А він бере та й тягнеться за ними, не сідає на свого коня. Насміялися з нього добре та й поїхали.

   Міркує він, що вони уже проїхали зо дві милі; подивився у праве і у ліве вухо. Кінь став золотий, а він у золотім уб­ранні, в такім, що аж земля сіяє. Як кінь почав бігти, так як птах таки на повітрі летить. Дивляться його брати:

— Якийсь принц їде, — кажуть один до другого.

   Наздоганяє братів своїх. Зараз вони йому проступилися: стало п'ятеро по однім боці, а шестеро по другім боці дороги, відсалютували йому і говорять собі:

— Десь цьому королевичу борзо треба, що він так по­гнав конем.

   А вони не знають, що то їх брат. Поїхав він наперед, став там, де вони мають попасати, перебрався так назад, як був по-старецьки, і чекає на них. Кінь був віщун та й йому казав, де що має бути, та й він був віщуном, але не таким, як кінь. Приїздять його брати, і кажуть йому:

— Та ми тебе лишили, а ти уже напереді.

А він каже:

— Я пішов навправець отуди млаками, долинами та й я вас перейшов.

   Зачали знов пити, дав коням їсти, а йому найстарший брат купив порцію горілки, дали йому кавалок хліба та й питаються:

— А коневі тому не даєш нічого їсти?

А він каже:

— Та що йому дам, коли я сам не маю.

Попасли, беруть та й їдуть; уже недалеко було додому.

   Брати поїхали уперед, а він лишився ззаду. Приїхали додому, питається тато й мама:

— А то їде Іван чи Данило?

А вони кажуть їм:

— Їде там іззаду, такий дрантивий, а кінь паршивий.

   Приходить додому, а брати його уже п'ють, гуляють. Дивиться тато, що він іде та й коня за собою тягне якогось паршивого. Взяв прив'язав того коня до якогось плота, а сам входить до хати; став собі коло дверей, так як ста­рець, та й стоїть, ніхто йому нічого не каже, ані обізветься до нього, їдять, п'ють, співають, а він стоїть; аж коли брат його найстарший уздрів, дав йому кавалок хліба і порцію горілки. Узяв він випити та й пішов на двір.

Його брати, що пили, а далі зачали радитися:

— Берім сідаймо на коні та й їдьмо у світ шукати тако­го ґазди, аби мав дванадцять доньок.

А другі кажуть:

— Коби одинадцять для нас, а дурному нащо?

   А той наймолодший, що вони дурнем його називали, слухає за плотом, та мовчить. Взяли ті одинадцять бра­тів посідали на коні та й поїхали, а того, наймолодшого залишили дома. Ті вже десь проїхали зо дві милі, а той їх брат Іван чи Данило дурний каже татові:

— Та й я поїду за ними.

А тато каже:

— Нащо тобі кудись їхати, будь дома, видиш: твої брати мають добрі коні, файний убір, а ти такий дранти­вий, а кінь паршивий. Де ти таким конем годен встигнути за ними?

   Чує, що так тато йому каже, не міг стерпіти, подивився коневі у праве і в ліве вухо. Кінь став такий, як золотий, а на нім убрання таке, як золоте, та й каже татові:

— А що, не маю чим їхати та й у що убратися?

   Тато як уздрів, та й аж напудився; узяв, поцілував його, а він тата і маму, сів на коня та й поїхав. Як кінь почав бігтн, так як птах летить, наздоганяє братів. Дивляться вони якийсь король їде, говорять собі потихо:

— Цей король позавчора їхав і сьогодні їде, він десь за чимось їде.

   Наздогнав своїх братів. Вони проступили йому дорогу, по салютували, а він їм; про­минув братів своїх та й затримав коня, заждав на них та й питається їх:

— Де ви їдете, панове кавалери?

А вони йому кажуть:

— Їдемо у світ, нас є дванадцять братів та й їдемо шукати такого ґазди, аби мав дванадцять доньок.

Каже той ніби король:

— А дванадцятий де ж ваш брат? Коли ви кажете, що є вас дванадцять, а я бачу вас лиш одинадцять.

Вони йому кажуть:

— Лишився дома ґаздувати, бо він не має доброго розуму.

Відзивається той король:

— То я ваш брат наймолодший.

А вони не хотять йому вірити. А він каже до них:

— Коли не вірите, то станьте.

   Взяли вони, поставали кіньми. Він зліз з коня, поди­вився коневі в праве і в ліве вухо, став такий кінь парши­вий, як був, та й він такий дрантивий, як був. Як уздріли брати його, кожний зліз з коня і поцілував його. Тоді кажуть йому:

— Будеш тепер нашим комендантом, так як був наш найстарший брат.

Тепер каже він до них:

— А де ж ви гадаєте їхати, аби надибати такого ґазди, щоб мав дванадцять доньок?

А вони кажуть:

— А ми не знаємо, де знайти.

Каже він до них:

— Сідайте на коней, добре тримайтеся та й їдьте зі мною.

   Посідали та й їдуть, дивляться: а він зліз з коня, знайшов гребінь, підняв, сховав до кишені. А брати пи­таються :

— А то нащо ти підняв гребінь та й сховав до ки­шені?

А він каже до них:

— Стане мені в пригоді.

   Їдуть далі, знайшов кремінь, підняв його, сховав до ки­шені, їдуть далі, знайшов щітку, підняв, сховав.

   Знову їдуть. Приїхали до двора, обмурованого муром таким, що лиш птах може перелетіти. Приїздять до брами, а там на брамі стоять двоє на варті. Каже кінь до нього:

— Дістань шаблю, махни на чотири сторони, і брама відкриється.

   Так він зробив. Брама відкрилася, а варта не чула, як вони заїхали. Пустили коней до стайні, а коням уже було занесено обрік, порцію сіна і цебрик води кожному коневі. Повходили до покою, до одного, до другого — а там було аж дванадцять покоїв, а в дванадцятім покою було там що їсти і пити. Посідали, наїлися і напилися, а тоді вхо­дить та пані, що її двір, і каже до них:

— Чого ви приїхали?

А вони кажуть їй:

— Приїхали ми до вас, щоб віддали за нас своїх доньок.

Каже вона:

— Дам я за вас своїх доньки, але як цієї ночі переспите з моїми доньками.

   Вони гадали, що то значить кожному лягти коло пан­ни. Виходить той до свого коня, а кінь каже йому:

— Дивися, як полягають, то вона захоче вам постинати голови; як поснуть брати, а ти переніс кожного брата та й там, де панна лежить, щоб там брата положив; а де бра­ти лежать, там щоб до панни положив.

   Полягали спати кожний зі своєю панною. Заснули вони, а він встав, поперемінював братів з паннами та й сам ліг там, де панна лежала.

   О першій годині по опівночі входить мама тих панночок рубати голови тим, що приїхали до її доньок. Вхо­дить до того покою, де вони спали, зачинає рубати голови своїм донькам. Вона гадала, що рубає тим, що приїхали.    

   Постинала голови всім донькам і пішла спати. Той встає, будить своїх братів, каже:

— Вставайте та й тікаймо.

Повставали брати, а він каже:

— А помацайте тих панн, що їм сталося.

   Ті помацали, а то кожній голова відтята. Зібралися, повтікали вікном, а той наймолодший брат, їх комендант, каже:

— Коби я лиш живо до коня, та й я не боюся.

Прибігає до коня, а кінь каже йому:

— Кажи, хай живо сідають на коней своїх, бо вона не за­бариться встати.

   Він сказав, його брати посідали живо на коней та й їдуть. Але той комендант їде напереді і каже до них:

— Гоніть за мною живо, як можете, аби нас не догнала, їдуть за ним, але чує той комендант, що його кінь-віщун каже до них:

— Гоніть живо, бо вже недалеко.

   Взяв він кинув гребінь — такий ліс зробився, що аж під хмари. Поки вона той ліс переломила, то вони рівним пла­цом далеко утекли. Наздоганяє знов їх. Взяв той кинув кремінь — такі зробилися гори, що аж страшно подиви­тися. Перелетіла гори, наздоганяє їх. Знов взяв той кинув щітку — такі зробилися моря, що оком не можна їх передивитися. Прилетіла вона до морів та й стала, уже не бігла далі. На­сварила на них, що вона їх не порізала, але свої доньки, та й повернулася.

Ті поставали. Каже до них той брат наймо­лодший :

— Ідіть з богом додому і женіться здорові, а я їду у світ.

Жалували за ним його брати, не хотіли його лишити.

   Поїхали вони додому одинадцять, а той дванадцяти й поїхав у світ. Їде він дорогою, зустрічає на дорозі золоту підкову, підняв та й сховав. Їде далі, знайшов золотий кучір, підняв та й сховав. Їде далі, знайшов золоту шерстину, знов сховав. Приїхав до царя та й пристав до війська з конем, зі всім. Служить там місяць, два і три місяці. Вночі запреться в стайні, покладе підкову на клинок, та й йому світить. Але жовніри не любили його, що він не тримав з ними компанію. Другого вечора вилізли щось два жовніри на стрих, провертіли в стелі діру та й полягали, та й ждуть на нього, як він прийде до стайні. Він прийшов до стайні, поклав підкову на клинок та й дивиться до коня. Жовніри побачили, що він має золоту підкову, та й пішли до царя, сказали йому, що той жовнір має. Цар прикликав того жов­ніра і каже йому:

— Дай мені підкову, бо як не даси, то мій меч, а твоє горло.

   Приходить до коня і каже коневі, що йому цар казав дати підкову. А кінь каже йому: «Дай!». Взяв підкову і відніс цареві. Приходить до стайні увечір, знов поклав шерстину та й знов світить. Уздріли жовніри знов, що він має шерстину, пішли і сказали цареві, що він має. Цар прикликав його і каже:

— Дай мені шерстину золоту, бо як не даси, то загинеш.

   Приходить до коня і каже коневі, а кінь каже йому: «Дай!». Взяв та й відніс цареві шерстину. Другої ночі знов поклав кучір на стіну золотий. А жовніри уздріли, пішли до царя і сказали, що той жовнір має ще кучір золотий. Цар закликав його знов і каже йому:

— Дай мені той кучір золотий, бо як не даси, то тебе уб'ю.

Взяв і дав кучір цареві.

   Уже немає нічого. Жовніри не любили його, пішли до царя і кажуть:

— Казав той жовнір, що приніс би і качура від того кучера золотого.

Кличе його цар і каже йому;

— Щоб приніс мені качура від того кучера!

Каже той жовнір:

— Я не знаю, чи є качур такий золотий.

Каже йому цар:

— Як не принесеш, то тебе повішу.

Приходить до коня і плаче, а кінь питається його:

— Що ти плачеш?

А він каже:

— Розказав мені цар, аби приніс качура від того кучера.

А він каже:

— Ти того журишся? Іди кажи цареві, аби дав для мене горнець вівса і порцію сіна.

   Пішов до царя, взяв горнець вівса і порцію сіна, сів на коня і поїхав. Їдуть, а кінь каже йому:

— Ми їдемо до тої змії, де були. В неї є ще тринад­цята дочка, і вона має того качура. Вона його носить у ко­шику на руці і ніде не кладе. А ти його так візьмеш: вона в покою сама буде і того качура буде носити. А я оббіжу три рази той покій, ніхто не учує, а ти влізеш вікном до неї та й оббіжиш три рази довкола неї, а їй замкне мову та й хапнеш її і швидко до мене.

   Приїхали там, кінь оббіг три рази двір навколо. Він через вікно скочив, хапнув панну та й поїхали.

   Приїздить до царя, віддає панну і качура. Цар як уздрів ту панну, так йому сподобалася ще ліпше, як качур. Дру­гої днини ідуть жовніри до царя і кажуть:

— Казав той жовнір, що дістане коня від тієї підкови.

   Закликав цар і наказує йому. Прийшов він до коня, а кінь каже:

— Іди до царя, хай дасть дванадцять шкір з буйволів, обрік на дорогу, та й їдемо зараз.

   Цар дав обрік. Він сів на коня, склав шкіри та й по­їхав. Приїздить до морів. Кінь каже йому:

— Тепер обший мене в ту шкіру, аби мого тіла не видно, лиш очі.

Він обшив, а кінь каже:

— Лізь на дуба і дивися: зараз вийде стадо коней і зо­лотий огар, а той золотий огар мене буде їсти дуже. Як капне з нього крові капля, а ти злізай з дуба, сідай на мене, а він уже піде, і ціле стадо коней.

   Взяв кінь запхав писок у воду, як заржав, таких коней вийшло, страх дивитися. Найшов той огар, як займуться оба їсти, та й капнула з того золотого коня капля крові. Жовнір живо з дуба та й на свого коня, а огар іде попри того коня, а стадо за ними. Приходить з тим стадом до царя. Вийшов цар, подивився на то стадо, так утішився дуже тим стадом, і тоді каже до тої панни:

— Моя мила, будемо женитися.

А вона каже йому:

— Іди кажи тому жовнірові, хай подоїть ті кобили.

Той пішов, подоїв, зілляв до котла; наклав два латри дров під той котел, та й молоко кипить. А панна каже тому жовнірові:

— Купайся в тім молоці!

Як купатися, коли то кипить?

А кінь каже йому:

— Сідай на мене.

   Сів на коня, кінь оббіг три рази навколо котла, за­пхав писок у молоко, подув, а молоко стало студене. Каже кінь:

— Скакай!

   Розібрався, скочив, скупався. А панна з царем дивлять­ся, як купається, та й каже до царя:

— Ану, милий-коханий, як ти так скупаєшся, то я піду за тебе!

Але цар каже:

— Або я чому би так не скупався?

   Сів на коня, об'їхав три рази котел навколо, тисне коня, аби пхав писок у молоко, а кінь не хоче, бо то гаряче. Цар довго не важив, поскидав із себе все, та й у молоко як ско­чив, та й розплився по кавалочку. А панна того жовніра обійняла, поцілувала та й каже:

— Ти мій, а я твоя.

Та й жили і панували, аж поки не померли.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒