Чоловік – невидимка

   На краю села під лісом жив бідний чоловік. Одного дня він пішов по хмиз, зробив добру в'я­занку, завдав собі на плечі й вертається з лісу. Але стеж­ка ніби десь пропала. Селянин блукає глушиною, а ви­йти не може. Так у лісі застав його й вечір.

«Ляжу на галявині до завтра…» — подумав чоловік.

  Тільки заплющив очі, як заснув. А тут уві сні почув дивний голос:

— Слухай, чоловіче. У твоєї жінки народиться донька. Коли мине їй сімнадцять років, візьму її за жінку. За нареченою прийде золотогривий кінь із діамантовим сід­лом.

   Так і сталося. Невдовзі жінка селянина народила донь­ку, назвали її Марійкою. Дівчина росла красунею. Роди­чі й незчулися, як минуло їй сімнадцять років.

   Одного дня примчав на подвір'я золотогривий кінь із ді­амантовим сідлом. Марійчин ненько скликав людей, тро­хи повеселилися, потім посумували та й висадили дівчину в діамантове сідло. А кінь знявся аж під саме небо і полетів за гори. Приніс він Марійку до красного палацу. Там не було жодної душі, але коли стемніло, прийшов дивний чоловік. Марійка його не бачила, та чула, що він є, — говорить, дихає, сміється.

Прожили кілька місяців, і одного разу Марійка попро­сила:

— Пусти мене до ненька й мамки в гості.

— Їдь, та не бери від них нічого, бо кінь скине тебе із сідла.

Марійка поїхала. Наговорилася з ріднею, скільки душа бажала.

— Який у тебе чоловік? — спитала її мати.

— Я ще його не бачила. Не знаю, чи красний, але ду­же добрий. Удень кудись блукає, а вночі, хоч є, та неви­димий.

Мати дала доньці сірничок і свічку:

— Візьми і присвітиш, як чоловік засне. Тільки так йо­го побачиш.

   Марійка сіла на коня, вирушила в дорогу. Та сірничок і свічка стали такі тяжкі, що кінь не міг знятися в повітря, ледве йшов землею. Хотів скинути із себе молодицю, але пожалів — вона була дуже файна й добра.

   Вночі, коли чоловік заснув, Марійка тихенько запали­ла свічку. Глип — а на ліжку такий красень, що очей відвести від нього не можна. Але він прокинувся, скочив із постелі й закричав:

— Тоді мене другий раз побачиш, коли зносиш залізні черевики й зіб'єш залізну палицю! Доти будеш носити на собі залізний обруч і блукати по світу.

   Тільки це сказав, Марійка опинилася за брамою палацу із залізними черевиками на ногах, залізною палицею в ру­ці й залізним обручем навколо тіла. Вона гірко заплакала і зі сльозами на очах рушила у світ. Довго йшла чи ні, коли серед широкого поля зустріла її П'ятниця.

— Чого ти плачеш, молодичко?

— Як мені не плакати, коли мушу зносити залізні че­ревики й збити залізну палицю — і аж трісне на мені за­лізний обруч і зможу повернутися до свого чоловіка.

Пошкодувала П'ятниця Марійку і подарувала їй золоту кужівку:

— Бери, може, стане тобі у пригоді.

   Молодиця гарно подякувала і рушила далі. Серед жов­тої пустелі знайшла її Субота.

— Чого ти плачеш, молодичко?

   Марійка розповіла про свою біду. Зжалілася Субота і подарувала їй золоту самоткачку:

— Бери, може, стане тобі у пригоді.

   Подякувала Марійка і подалася далі. Іде і сльози вити­рає. Серед лісу зустріла Неділю.

— Чого, молодичко, ти така заплакана?

— Як не плакати, коли треба зносити залізні черевики і збити залізну палицю, доки трісне на мені залізний об­руч, і я повернуся до свого чоловіка.

Неділя їй дала золоту квочку із золотими курчатами.

— Дивися добре: куди піде квочка, туди йди і ти, — порадила жінці.

   Квочка пішла вперед, Марійка — за нею. Так вони до­бралися до великої ріки. Квочка злетіла на вербу і поча­ла квоктати. Марійка позбирала золотих курчат і склала їх на гілці коло матері. Потім сама вилізла на дерево з кужівкою й самоткачкою. Верба нахилилася до другого берега. Квочка зіскочила на землю. Марійка за нею. І вона опинилася знов перед палацом свого чоловіка.

А там уже ґаздувала інша. Побачила Марійку й спи­тала:

— Що хочеш, молодице, за золоту квочку?

— Хочу бачити господаря і поговорити з ним.

   Коли стемніло, ота жінка накрила чоловіка мертвим полотном і впустила Марійку до його кімнати. Марійка почала плакати-голосити:

— Ніжки у мене вже болять від залізних черевиків, мозолі кривавлять на руках від залізної палиці, а обруч тисне мої груди і дихати не дає. Зжалься наді мною, гос­подарю мій!

   А чоловік не поворухнувся, бо крізь мертве полотно не проходили Марійчині слова. Уранці друга жінка спитала її:

— Що, молодице, хочеш за золоту кужівку?

— Хочу ще раз бачити господаря і поговорити з ним.

   І другої ночі Марійка проливала над ним сльози, гірко приповідала. Та чоловік нічого не чув, бо друга жінка не забула накрити його мертвим полотном. Зате все почув слуга, що стояв перед дверима. Уранці він розповів госпо­дареві про голосіння молодиці. Той сказав слузі:

— Як почуєш, що й цієї ночі вона буде плакати, то от­вори двері й стягни з мене все, чим буду накритий.

А нова господиня спитала молодицю:

— Що ти хочеш за свою золоту самоткачку?

— Хочу третій раз побачити господаря і поговорити з ним.

   Уночі Марійка ще дужче голосила над своїм чоловіком, але він не чув. Раптом зайшов слуга, що стояв за дверима, і стягнув із нього мертве полотно.

   Той розкинув спросоння руки, і Марійка впала до його обіймів. А вранці, коли прокинулася, другої господині вже не було в палаці: мусила повіятися геть, бо пропали чари, які мали силу над чоловіком-невидимкою.

   Невдовзі у Марійки народився хлопчик, справляли хрес­тини. Я була за куховарку. Парила дитині молочко, і мо­локо збігло, а я сюди прибігла та й про все розповіла.

повернутися до: Українські народні казки⇒