Чотири рази похована баба

   Був один чоловік бідний, а мав восьмеро діточок, хатинку і маленький кусник города, що лиш було на закришку до хати, а до того була одна корова. Одно­го часу так випало, що не було чим корову кормити. І повів бідний чоловік корову на ярмарок. Як прийшла згода в згоду, продав корову бідний чоловік за сто золотих та й іде додому.

Дивиться, а чоловіка ведуть на шибеницю та й кажуть:

— Хто дасть сто золотих, то відпустимо цього чоло­віка (злодія).

А той бідний, що продав корову, каже:

— Шкода, аби душа марне погибала.

І дав сто золотих та й викупив чоловіка, веде його додому.

   Як прийшов додому, а жінка питається, за кілько продав корову. А той чоловік не дав бесіду докінчити та й каже:

— Чи є тут який багач?

— Ой, чому нема?! Мій брат такий багач, що йому пари в селі нема.

А той злодій каже:

— Ану, поведіть мене, де він сидить.

   І прийшли до того багача на подвір'я. Той злодій відімкнув колодку, ввійшов до комори та й намацав муку, висадив на свого ґазду та й каже:

— Несіть додому.

   А сам намацав гелеточку сира і фаску масла, та й принесли додому до того бідного чоловіка, і варили собі пироги. А той злодій каже:

— Не журися, Іване, що дав за мене сто золотих, я тобі все поповню.

Повечеряли та й полягали спати.

   На другий день встає багач рано, дивиться, а комора розбита. Входить до комори, дивиться, а то нема муки, нема сира і фасочки з маслом. Та й він зараз послав свою дівчинку малу, та й каже:

— Іди до дядька і будеш видіти, що вони будуть їсти.

   То дівча прийшло та й стало коло порога, а вони обідають, їдять пироги та й дівчині дали два пироги. Вона один з'їла, а другий принесла додому і каже:

— От що у дядька їдять, пироги з нашої муки і з нашого сира.

   А в того багача була жоноча мама. Він мав великий куфер, дав їй макітру пирогів і кварту горілки, аби мала що їсти і пити, і замкнув стару бабу. Висадив на віз і повіз її до свого бідного брата, та й каже:

— Брате Іване! Хай мій куфер постоїть у тебе, бо я їду на друге село на весілля. А в мене тої ночі були злодії; я тут маю дорогі речі і гроші та й боюся, аби хто не вкрав.

А той багач як віз бабу в куфрі, та й наповідав:

— Пам'ятайте, бабо, аби добре слухали, що вони будуть говорити.

   Того злодія не було тоді в хаті, як багач привіз куфер, але, може, за годину приходить злодій та й каже:

— А то що за куфер?

— То мій брат-багач привіз, бо боїться, аби злодії не вкрали.

— Ану я подивлюся, що в тім куфрі є, — каже той злодій.

   І відімкнув, дивиться, а там баба сидить. Він зараз пірвав макогін, всадив бабі в голову та й убив на смерть, та й взяв горілку і пироги, випили і з'їли. Порожню склянку і макітру поклали коло баби і підперли бабу на руку. Впхав той злодій бабі пиріг у рот, ніби вона вдавилася пирогом, і замкнув назад так, як було.

   Другий день приїхав багач та й подякував своєму братові за то, що перестояв куфер у нього. Висадили на віз, і поїхав собі багач додому. На дорозі пукає багач у куфер та й каже:

— Мамо! А що там говорили?

   А мама бай-бардео. Приїхав додому та й розімкнув куфер, дивиться, а баба нежива. Ой, бідний світе! Що тут робити? Пішов багач до ксьондза та й каже:

— Єгомость, що тут робити? Вмерла баба нагле, їла пироги та й вдавилася.

   І якось перекрутили, аби бабу не пороли, та й поховали.

   А той злодій пішов уночі на цвинтар, відкопав бабу, приніс до ксьондза і зарізав пацюка; дав бабі ніж у руки і припер бабу до карника, ніби то баба зарізала, а сам пішов додому. Та й рано челядь повставала, дивиться, а баба стоїть під карником та й тримає ніж у руках. Ніхто не хоче приступити, бо боїться, і нема такого відважного, аби взяв бабу. Аж приходить бід­ний Іван та й каже:

— В мене є такий чоловік, що би виніс бабу на цвинтар.

   А ксьондз обіцяє сто золотих і того пацюка, лиш аби хто бабу взяв. Прийшов той злодій та й каже:

— То страшна річ бабу зачіпати, бо вона несповідана вмерла та тому ходить.

   Він, ніби його просити треба, вдає, що ніби боїться, та й каже:

— Що мені з грошей та з пацюка? Я умру, а гроші і пацюк залишаться.

— Ще даю десять корців пшениці, лиш візьми ба­бу, — каже ксьондз.

   А той злодій як учув, що є ще і десять корців пшениці, та й каже:

— Хай діється божа воля.

   І пірвав бабу та й виніс на цвинтар. Зараз вийшов ксьондз з дяком і поли наново похорон правити і заклинати бабу, каже:

— Аби не встала, аби закам'яніла і т. д.

   Як поховали бабу, зараз ксьондз дав тому злодієві сто золотих, пацюка і десять корців пшениці.

   Другої ночі пішов той злодій і знов відкопав бабу, приніс до ксьондза на гумно та й дивиться, котрий більший оденок або стіг. Виліз на стіг і розкидав до половини жито, висадив бабу на стіг і застромив вила в снопи, підпер бабу на снопах, ніби то баба розкидала стіг жита.    

   Встають рано, дивляться, а баба знов є. Розкидала снопи, ох, бідний світе, що тут робити? Кличуть знов того злодія. Привели його, а ксьондз каже:

— Бери собі той стіг жита, і даю тобі п'ятдесят золотих, лиш забери бабу.

   Виліз той злодій на стіг та й трутив бабу на землю, виніс на цвинтар. Вже третій раз бабу ховають. Похова­ли, і зараз ксьондз дав злодієві п'ятдесят золотих і казав своїми фірами повозити жито. А той злодій каже:

— Не журися, Іване, що дав за мене сто золотих; я тобі вдесятеро віддячуся.

   Третьої ночі пішов злодій на цвинтар і знов відко­пав бабу, виніс у поле та й сховав у рові. А тої днини ксьондз поїхав до владики замелдувати, що баба по смерті такої гозни наробила, вечір їхав назад додому. А то було дуже темно. Злодій уже визирав, як буде він їхати; чує, вже їде ксьондз. Він швидше забіг ззаду та й зловив стригунку (лошицю), всадив бабу на неї, по­прив'язував добре мотузками, прив'язав бич до руки і до шиї. Господи! Як пустив лошицю, а вона ще не була всідлана, як піде в галоп, здогонила ксьондза. Коні так сполошилися, та й ксьондз як уздрів, що баба їде на лошиці, скочив з брички та в ноги. Ледве трохи живий забіг десь боком додому. А баба по оборі так вибрикує, що аж трохи лошиця не трісне. Тут зараз послав ксьондз наймита до звіниці, аби на гвалт дзво­нив. Як вдарив на гвалт у дзвін, а люди гадали собі, що на вогонь, та й кожний біжить з коновкою, збіглася громада до дзвіниці. А ксьондз кричить гвалт:

— Хто іме (зловить) лошицю з бабою, то дам двісті золотих і лошицю.

   А тут нема такого відважного. Але приходить той злодій, та й як приклався, і зловив лошицю, і зараз каже ксьондз бабу спалити на терновім вогню. Похова­ли бабу вже четвертий раз. І вже більше баба не вста­вала. І дав тому злодієві двісті золотих і лошицю.

   Тепер злодій перестав красти і покаявся. А бідний Іван вділив йому кусник города на хату. І поклав собі хатину та й оженився. І жили собі з бідним Іваном аж до смерті.

повернутися до: Українські народні казки⇒