Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Дерево до неба

Дерево до неба

   Казка про високе дерево. Десь за горами, за лісами, в одній країні жив собі цар. Старим він уже був, а країна велика і спадкоємця не було, тільки одна дочка.

   Коли підросла дівчина, цар вирішив одружити доньку за чоловіка який би зміг перейняти у нього гідно престол.

   Подав новину по усіх сусідніх краях, що шукає гідного зятя. Який хлопець сподобається доньці, той візьме її за жінку.

   Тільки новина дійшла до вух, як тут з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та й і прості хлопці, які вважали себе красенями. Кожний хотів зайняти місце царя і взяти собі красуню за жінку.

   Дівчина глянула на одного, другого… десятого і ніхто їй не подобався. І каже батькові:

— Батьку, я передумала одружуватись!

Цар розсердився:

— Донько, подумай краще! Я уже старий. Час мені на відпочинок.

Проте дівчина настоювала на своєму.

   Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що схожого у цілому світі не було. Усі квіти і дерева які тільки росли в світі, в тому саду були, а посеред того саду росло дуже високе дерево, таке високе, що верхівки його ніхто не міг бачити. Це було найулюбленіше дерево царя.

   Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Світило сонечко, день був ясний і теплий.

   І тут раптом налетіла чорна хмара, почало гриміти, блискати і випав крупний град, а потім — все пройшло, ніби нічого і не сталося.

   Після короткочасної, но сильної бурі, сад став чорний від спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите… І все нанівець посохло, ніби находилось в спекучій пустині.

   Вийшов цар з палацу і не впізнав свій сад. Скільки років прожив, але такого ще не бачив, аж сльоза покотилась.

   Покликав доньку, проте ніхто не відзивався, ще раз, і ще… Але в відповідь була тільки тишина. Коли наказав охороні обшукати все і знайти її… Результату не було.

   Тоді цар видав указ: «Хто відшукає мою дочку, тому дозволю одружитись на ній і віддам своє царство».

   Тисячі чоловіків шукали царівну, але безрезультатно, наче земля її проковтнула.

   Зажуриться дуже цар, що ніхто не міг знайти його доньку, і взяла його недуга.

   Одного разу задрімав цар у саду, і приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла посеред саду, у хмарі був семиголовий змій, який викрав царівну, і відніс її до себе в замок, який находився на вершечку самого найвищого дерева.

   Проснувся цар, і серце йому підказувало, що то був віщий сон.

   І приказав усім чоловікам які шукали його доньку, щоб вони визволили царівну від семиголового змія з його царства, а натомість: він виконає свою обіцянку, і віддасть її заміж та подарить все своє царство.

Почали всі хто шукав дівчину дряпатись на те високе дерево.

   Пройшло декілька днів, ну так і ніхто не зміг підлізти навіть до перших гілок.

   Та був у царя один свинопас Іван, дивився, дивився, як всі намагаються вилізти на те дерево та й подумав:

   «Якби цар дозволив мені спробувати викарапкатися на те дерево, я б приніс йому його дочку»

   Через декілька днів, Іван таке вирішив піти до царя, щоб той дозволив йому спробувати спасти царівну.

— Чого, Іване, ти прийшов? — питає цар.

— Пресвітлий царю! Бачу, тут багато людей пробують визволити вашу доньку, дозвольте й мені спробувати. Обіцяю, що приведу вам принцесу.

Цар засміявся, хоч невесело в нього на душі:

   Тобі, Іване, на дерево лізти? Краще іди до мого блазня в помічники!

Розсерджений хлопець:

— Царю, дозвольте мені лізти!

Тоді цар питає свого блазня:

— Ну, що ти скажеш на Іванове прохання?

— Дайте мені Івана помічником, бо він ще дурніший, аніж я. Хлопець ще більше розсердився.

— Пресвітлий царю, — каже грізним голосом, — не слухайте блазня, бо з дурної голови дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та із його шкіри пошити три кожухи, і дозвольте мені лізти на дерево. Якщо вернуся без принцеси, відрубаєте мені голову.

   Дивиться цар на хлопця і думає: «А що мені втрачати?», — і сказав:

— Нехай так і буде. Заб'ємо буйвола. Але пам'ятай, що без моєї доньки щоб ти не повертався! Як не приведеш її, краще впади із дерева і розбийся, а то я тобі голову відрубаю.

   Пошили йому три кожуха з безрогого буйвола, Іван один одягнув, а два інші прив’язав за плечима, взяв сокиру і пішов до дерева. Оглянув дерево, забив сокиру в нього, і так став підійматися догори по стовбуру. Вилазив все вище і вище і скоро його немож було побачити.

   Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одягнув на себе другий кожух — знову лізе, лізе… Та через день подерся і той.

— Ну, кожуше, — каже третьому, коли на себе одягнув,— хоч доти держи, доки я до першої гілки долізу.

І доліз до гілки, яка росла вбік.

   Сів хлопець на гілку перепочити і думає собі: «Назад шляху уже немає, повернуся — залишусь без голови!». І знову почав підійматися догори.

Доліз доти, що уже подерся і третій кожух: груди — у крові…

   Пройшло не мало часу, і Іван нарешті добрався на самий верх дерева де знаходилось королівство змія.

   Ходив хлопець, ходив, розглядався, а ніде нікого небуло. Коли зайшов у палац, а тут біжить до нього царівна:

— Ой Іванку, як ти сюди потрапив?

— Не питай нічого, збирайся до батька, а то він уже так з переживався за тобою що недуга його взяла.

Вона як це почула, то аж зблідла:

— Іване, не кажи такого, бо коли тебе почує змій, мій чоловік, — зразу кінець буде і мені, й тобі!..

   Не встигла договорити, а змій уже тут: сім голів, і з рота  палахкотить полум'я, на сім метрів усе палить. Злякався Іван.

— Що це за створіння? — питає змій. — Зараз йому смерть. Дівчина заговорила:

— Це мій вірний слуга! Не може без мене і прийшов сюди, аби й тут мені служити!

Змій притих, та хмуро поглядає на Івана.

— Добре, не вб'ю тебе. Але задарма хліба їсти не будеш. Ходи за мною. Дам тобі роботу.

   Пішов Іван за змієм. У кінці двору хлів. Змій відімкнув двері, а там на помості лежить кінь, бідний-пребідний: мухи бринять над ним, шкіра облізла. Не може встати, лише крекче.

— Бачиш цього коня? Будеш його доглядати, годувати і поїти. Давай йому всього, але не давай того, що буде просити.

— Та як то все давати, а що просить — не дати?

— Я тобі сказав, а ти виконуй! І пішов геть. Потім повернувся:

— Іване, думай! Якщо спробуєш мене ошукати, спопелю тебе…

    Почав Іван носити коневі їсти: доброго сіна, конюшини, вівса, ячменю. А кінь і в рот не бере. Лежить і голову не підводить. Іван пошкодував його, гладить і приговорює:

— Їж, конику, їж… Може, оклигаєш. Я тебе по-людському буду обслуговувати.

Кінь слухає, слухає і людським голосом каже:

— Бачу, хлопче, у тебе добре серце. Марно силуєш мене їсти сіно та овес. Це не моя їжа.

— А чим же тебе годувати?

— Я їм гарячу грань, а п'ю полум'я. Давай мені грань і напувай полум'ям, тоді буду здоровий.

— Але змій наказав того не давати, що будеш просити!

— Як ти слухатимеш змія, то не визволиш принцесу, бо я знаю, що ти хочеш її врятувати. А тут нема нікого, хто може змія знищити, окрім мене. Через це він мене отак мучить, щоб я загинув.

— Проси, конику, що хочеш! Все дам, тільки визволи принцесу!

— Я від тебе багато не прошу. Лишень раз у неділю, коли змій полетить за гори, спали дров, а я грань дай мені. І буде все гаразд.

   Так і сталося. Коли була неділя, змій розпростав крила й полетів. Іванові тільки того й треба було. Запалив дрова. Ще вони не догоріли, набрав лопату жару і поніс коневі. Кінь одним духом проковтнув і вже зміг підвести голову. Поніс Іван другу й третю лопату жару. Як це кінь з'їв, уже й на ноги встав.

   Тоді Іван зняв з нього ланцюги. Кінь вибіг на двір, поковтав усе полум'я й поїв усю грань.

   Іван приглядається: коник не простий! Шерсть золота, і крила зверху.

— Ну, хлопче, виконав ти все, що я тебе просив. Іди у підвал: там є сідло, шабля і вуздечка. Принеси мені. Поспішай!

   Пішов Іван. Шукає, шукає — бачить, стоять бочки з вином, а за ними — сідло, шабля і вуздечка. Взяв і несе. Тільки вийшов з підвалу, а змій уже на дверях стоїть!..

— Що ти наробив, хлопче? Ти мене обдурив. Тепер помреш! Вихопив із рук Івана шаблю й хотів йому відрубати голову.

А Іван каже:

— Відпусти мене, ніколи більше тебе не обманю…

— Не відпущу, тут зараз загинеш. Тільки перед цим вип'ємо вина за твої гріхи.

   Завів Івана знову до погреба, розбив бочку, налив собі й хлопцеві по одному відру. Змій п'є, а Іван просить:

— Відпусти мене.

— Не відпущу. Тепер вип'ємо за мої гріхи. — І знову налив собі відро вина. Далі — друге, третє, четверте… Сім відер вина випив! Сп'янів і розум втратив. Танцює, співає, ходить назад – вперед, крутиться. А тоді впав і заснув як мертвий.

   Іван зрадів: узяв тихенько шаблю й хотів уже відрубати голову змію, проте подумав: «Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу і знищить мене!»

   Вхопив сідло й вуздечку і побіг до коня. Розповів, що сталося в погребі.

— Дуже добре ти зробив, що не чіпав зміюку. Ти би його не вбив. Давай сюди сідло!

— Сідлай мене й тікаймо! Осідлав Іван коника.

— Ну, куди йдемо?

— Не питай. Чимскоріше маємо вибратися звідси! Піднявся кінь. Летів, летів, і зрештою, у темному лісі спустився на землю.

— Тепер, хлопче, тут, у цьому лісі, є дикий кабан. Маємо його вбити. В його голові — живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові діамантова шкатулка, і в тій шкатулці сім жуків. У тих жуках і є сила змія. Якщо їх вб'ємо, він втратить силу. Дивись, біжить на нас кабан…

   Глянув Іван: кабан величезний, а ікла, як шаблі. Роззявив пащу і біжить на них… Кінь підхопився у повітря, і вдарив кабана по голові копитом, той лише простягся.

   Іван шаблею розколов йому голову, а звідти нараз вихопився заєць, хлопець на коня. Кінь наздогнав і зайця копитом вбив.

   Тоді Іван спокійно зліз із свого коника, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову шкатулку. А в шкатулці жуки дзижчали.

   Положив шкатулку на камінь, а другий камінь взяв у руки, відкрив шкатулку і як вдарить по жукам, то від них і сліду не зосталось!

— Тепер  можемо спокійно повертатися, — каже йому кінь. Іван сів на коня й прилетів у палац.

   Дивиться — серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Хлопець приступив до нього, а той жалісно каже:

— Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу.

— Не лише силу, а й життя твоє візьму, й царівну заберу.

— Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти, — тільки життя мені залиши! Я ж тебе не вбив…

— Ні! Ти знову будеш біду приносити, адже ти змій і по другому не вмієш, тут тобі смерть! — Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував.

   Прийшов він до дочки царя і попросив її збиратися, так як змія більше немає і вона повертається до батька.

   Дівчина почала збиратись, а Іван вийшов у двір, і думає: «Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося би злізти, а з дівчиною…»

Сів Іван тай журиться, а тут кінь з’явився:

— Чого журишся, хлопче?

— Не знаю як вибратися звідси…

— Не журися, сідайте на мене і заплющте очі.

   Зажмурили очі й лише чують, як гудить повітря. Летять кудись зі страшною швидкістю.

Через кілька хвилин кінь стукнув копитами на землю присів.

— Розплющіть очі…

   Відкрили очі, бачать — вони у батька серед двору! А тут багато людей, і всі засмучені.

— Що трапилось?

— Цар присмерті!

   Принцеса й Іван швидко побігли до палати, а цар лежить — одна нога в могилі…

   І тут донька заговорила, старий, почувши її голос, нараз розплющив очі. Відразу підвівся на ноги. Здоров'я повернулося, почав говорити. Якби була музика, то і танцював би! Аж помолодшав.

— Як ти тут опинилася?

   Тоді дівчина розповіла тату про все, що трапилося. Цар вислухав і каже:

— Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Між нами була така угода: як приведеш мою дочку, будеш моїм зятем. Даю за тебе єдину доньку і призначаю своїм наслідником.

   Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише всіх царів, але й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали.

Іван перебрав царство і жили вони довго і щасливо…

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар