Дотепний жарт
Дотепний жарт
Один убогий чоловік прийшов до багача-дуки позичити жита на посів.
— Не можу, — каже дука, — бо тобі треба позичати на вічне віддання.
— А хіба я не віддам? — питає убогий.
— Бо ти убогий і нічим буде віддати.
Убогий помовчав трохи.
А тоді й каже:
— Хіба убогому вже й на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто зна, мене, вбогого, ще більш шануватимуть, ніж тебе, дуко, та з поваги в кого хочеш і за стіл посадять…
— Так же, так! Не ти б казав, не я б слухав! — відмовив дука. — Та я в яку б хату не зайшов — мене відразу за стіл посадять.
— Як тебе посадять, то мене й точно, — каже убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий голодранець, та в більшій пошані був, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів: коли, значиться, убогого гоститимуть краще, ніж його, то він повинен за те віддати убогому пару волів. Коли ж багатого краще пошанують, то вбогий мусить із жінкою рік задарма робити.
— Ну, куди ж підемо? — питає убогий.
— Ходімо хоч і до попа, — каже дука.
Пішли. От зайшов дука до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса.
— Добре, — каже піп, — ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені за це десятину під ярину виорав.
— Добре, батюшко, виорю.
Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
— А я викопав учора в лісі бочку золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
— То вийди у сіни, бо мені треба з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни.
А піп знов до Семена:
— Ну, то як же ти, Семене, ту бочку думаєш святити?
— Та хочу, щоб ви приїхали до мене в господу, а там уже й … зручніше буде.
— Ні, Семене, тут буде зручніше. Знаєш, як поїдеш з усім причандаллям, а люди побачать та й чутки пустять. Краще вже тут…
— Ну, хай уже буде й так, вам краще про те знати. То піду ж я по золото.
— Е, ні, Семене, чекай – но! Добре діло добром треба й пошанувати, сідай лишень ближче до столу!
Сів Семен на кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю несе миску смаженої риби, барильце горілки на стіл ставить, Семен дивиться та тільки вусом моргає.
Наливає піп Семенові чарку, другу. Але Семен п’є, та розуму не пропиває: ледве піп йому чарку піднесе — він цокнеться з ним, аж вінця тріскаються, а сам, щоб у сінях було чути, «за здоров’я» промовляє. А дука стоїть під дверима, все те чує та аж піниться з люті.
Встав Семен, подякував та й каже:
— Та піду я, принесу золото.
— Добре, — каже піп, — тільки ж бо швидше!
Переступив убогий через поріг та й пішов собі вулицею, — до багатого в двір. Взяв воли за налигач, цьвохнув батогом, іде та й приказує:
— Гей, сірі, цабе, мурий, хай дуки знають, як убогі жартують.
А піп ждав, ждав Семена з золотом та й жданки поїв.
