Дрохви
Дрохви
Там, де білими розливами хвилювалася шовкова ковила та сивими озерами поросли гіркі полини, виросло, мов у казці, велике дзвінкоголосе село Золотоозерне.
Хоча поблизу не було жодного озера, але село називалося саме так.
І сталося це тому, що у тому селі жив чоловік на ім'я Ясновид, котрий літав на гелікоптері.
Був той чоловік дуже великим мрійником. Побачить зі свого гелікоптера поле квітучих маків, повернеться в село і розповість усім, що в степу розлилося червоне озеро.
— Не може того бути, — заперечували йому золотоозерці.
— А от сідайте у мій гелікоптер, і я вам покажу, — скаже на те Ясновид і обов'язково покаже сусідам дивину.
З неба червоні маки справді скидалися на вогненне озеро.
— Ти більше ніяких озер не бачив? — питали у нього рибалки.
— Бачив, — весело посміхався Ясновид і показував рукою у сиву далечінь. – Отам бачив дуже багато золотих озер.
Насправді ж то цвіли навесні кульбаби.
Бігали, бігали вудкарі степом, але нічого, крім Дрохв, так і не побачили.
А ті, хто літав з Ясновидом оглядати гуляйполе, щоб знати, де сіяти пшеницю, де ячмінь, а де гречку, — ті бачили у степу малі і великі золоті озера.
Межи тих озер і стояло село. От тому його і назвали Золотоозерним.
Ясновид дуже любив свій степ, своє село, і тому в його душі ніколи не змовкали пісні.
А ще любив він свистати голосами різних степових і лісових птахів.
Не дивно, що перша ластівка, котра прилетіла у Золотоозерне, звила своє гніздечко над дверима Ясновидової хати.
Усі зраділи такій новині.
Адже у Золотоозерному в білих будиночках із сонячними вікнами жили привітні люди — хлібороби.
Ранньої весни, як тільки на теплих горбках станув сніг і прилетіли Дрохви, вперше вийшли золотоозерці в поле. Над ним віками гули вітри, білими димами стелилася ковила, цвіли дикі маки і сині волошки, гостро пахли типчаки та материнка, чорними привидами мчало колюче перекотиполе.
Привели золотоозерці могутні машини на те поле де жили тільки зайці, стрепети, куріпки, соколи та дрохви. Опустили хлібороби сталеві лемеші у землю та й почали краяти поле чорними скибами.
А слідом ідуть гострі блискучі диски, ріжуть скиби на менші скибочки, а там уже й борони довгими пальцями, як гребінцем, розчісують чорне поле, ніби довгі коси красуні весни.
Глибоко, на повні груди дихнуло поле, котре довгі тисячоліття не знало ласки хліборобської.
Зраділо поле, ховаючи в теплі чорні долоньки дорідні зерна пшениці.
Що ж виросте з цих зерен? Поле ще ніколи не бачило таких золотавих зерняток. Поле знало чорне макове і волошкове насіння, гірке полинове, гостре, мов маленькі свердла, ковилове, легеньке, з білими парасольками, кульбабове насіння, але ні довгастих вівсинок, ні білолицих, в золотих кожушках пшеничинок, ні смаглявих трикутних зернят гречки, ні пукастих ячменин не бачила ця забута земля.
Пригріла вона зернята і слухає, як оживають у них і кільчаться маленькі білі пагінці.
А Дрохви як побачили, що половина степу вивернулася чорною ріллею і сховала на самий спід знайомі ковили, сиві полини і нехворощі, вдарили на сполох.
— Негайно тікаймо звідси! — вирішив найстарший Дудак. — Куди ми тепер сховаємося від ворогів? А що їстимуть наші діти? Оту чорну землю?
— А де ми гнізда випорпаємо? — нагадали про себе й Дрохвочки.
— Подамося в інші степи, — вирішив Дудак і звелів гінцям зібрати всю зграю, щоб ніхто не залишився серед чорного поля.
— Невже люди не розуміють, що ми живемо тільки в незайманих степах? — бідкалася найстарша Дрохва. — А може, люди залишили для нас ту половину гуляйполя?
— Хто ж про це розпитає? — сердито буркнув Дудак. — Будемо летіти — то й побачимо.
— Ой, дивіться! — скрикнула раптом найстарша Дрохва і показала в небо. — Он за ластівкою сокіл женеться. Треба їй допомогти.
Молоді Дрохваки були такі гостроокі, що бачили найменшого птаха аж по той бік крайнеба. Вони одразу помітили, що через кілька хвилин Сокіл таки наздожене ластівку: у полі їй нікуди було сховатися.
— У цьому степу ніхто нікого не вбивав, — сказав Дудак. — Доки тут живуть дужі Дрохви, ми не дозволимо соколу вбивати ластівку. Вона разом з нами прилітає з теплих країв і віщує хліборобам весну. Рятуймо ластівку!
Злетіли в небо молоді Дрохваки, змахнули дужими крильми і стрімко шугнули навстріч розбійникові соколу.
Помітила Дрохваків ластівка, кинулася до них, а хижий сокіл лиш пронісся над Дрохвами і ні з чим повернувся назад.
— Ой, спасибі, Дрохвочки, — защебетала ластівка. — Коли б не ви, не бачити б мені своїх діток і золотого пшеничного поля.
— А чому ти аж сюди залетіла? — здивувався Дудак.
— Хотіла вас попередити, щоб не покидали нашого степу.
— Пізно, — відказав Дудак. — Гінці вже скликають зграю, і ми полетимо іншого степу шукати.
— А як же без вас житиме поле? — питала ластівка.
— Воно перетворилося на хлібну ниву, — відповів Дудак.
— Мій господар Ясновид, котрий літає на гелікоптері, — повідомила ластівка, — казав, що вас, Дрохв, люди оберігають так само пильно, як і хлібну ниву..
І для вас оце залишили гуляйполе, яке буде називатися заповідником.
— Заповідником? — перепитав Дудак і озирнувся на своїх родичів.
— Саме так, — підтвердила ластівка.
— Чував я про заповідники, — багатозначно кивнув головою Дудак. — Якщо це правда, то завтра пошлемо інших гінців з наказом мостити гнізда.
— А ти навідуйся до нас, — люб'язно запросила ластівку найстарша Дрохва.
— Обов'язково, — пообіцяла ластівка і зібралася летіти.
— Одну не пустимо, — зупинив її Дудак. — Молоді Дудаки проведуть тебе до села та заодно й побачать хату з твоїм гніздечком.
Усю весну і літо не бачилися Дрохви з ластівкою: треба було діток годувати, вчити їх у пташиній школі. Дудак з Дрохваками полетів на інше поле міняти літнє вбрання на теплі осінні шати.
Кожного дня вирушав Ясновид на гелікоптері оглядати пшеничну ниву, що розлилася широким колосистим морем. Повертаючись додому, він обов'язково пролітав над гуляйполем і радів, коли бачив маленькі табунці молодих Дрохв.
— Молодці, не злякалися, — хвалив їх Ясновид. А увечері розповідав ластівці про густі пшениці, золоті вівсяні ниви, багаті медом гречані поля, а найбільше — про Дрохв.
Раділа ластівка тій звістці, але не наважувалася залишати ластовенят і летіти на гуляйполе, де в небі постійно пантрував гостроокий сокіл.
Блиснуло та й згасло тепле літо, підкралася осінь.
Не встигли зібрати яблука в садах, як налетіли холодні вітри, небо заступили чорні хмари, линули проливні дощі.
Одного разу ластівка помітила, що Ясновид не пішов до свого гелікоптера.
— Що сталося? — запитала його ластівка.
— Сьогодні упаде ожеледа, — відповів Ясновид. — Гелікоптер вкриється ожеледою і не втримається в повітрі.
— Ожеледа? — занепокоїлася ластівка. — А як же Дрохви? Їм нікуди заховатися серед гуляйполя. А якщо на них упаде ожеледа, вони не зможуть підняти крила і втекти від голодних вовків.
— Останнім часом я не бачив Дрохв, — відповів Ясновид. — Можливо, їхня зграя полетіла у вирій?
Нічого не сказала ластівка. Здійнялася і чорною блискавкою майнула у напрямку гуляйполя.
Довго шукала ластівка своїх степових друзів. Хотіла вже повертатися, коли раптом помітила вовчу зграю, що принюхувалась до чиїхось слідів.
«Чи не Дрохв вистежують? — подумала ластівка і вирішила: — Треба їх попередити!» Розвернулася і полетіла у тому напрямку, куди кралася вовча зграя.
Невдовзі помітила, що на самому краєчку гуляйполя пасеться велика родина степових Дрохв.
— Чому ви не летите у вирій? — гукнула їм ластівка, навіть не привітавшись.
— Як же нам летіти, коли на наші крила впала ожеледа? — журно відповів Дудак.
— Сюди йде вовча зграя, — попередила ластівка.
— Що ж робити? — розгубився Дудак.
— Тікайте в Золотоозерне, — порадила ластівка.
— Не встигнемо, — сказав Дудак і додав: — Не бійся, ластівко, ми вовкам легко не дамося, будемо битися хоч до загину.
— Йдіть проти вітру, — порадила ластівка. — А я полечу до Ясновида. Він урятує вас.
Кинулася ластівка у зворотну путь. Вона так поспішала, що навіть не оглянула неба. А там давно на неї чатував сокіл.
Пізно помітила ластівка небезпеку. Кинулася до самої землі, звилася знову в небо, але чорна тінь сокола майнула перед самісінькими очима змореної ластівки.
«Шкода, що не допомогла Дрохвам», — подумала ластівка, ширяючи над самою землею: вона знала, що вже не втекти їй від гострих пазурів хижого розбійника.
— Стережись! — пролунав раптом чийсь знайомий голос.
Ластівка озирнулася і враз зрозуміла, що небезпека минулася. Це їй на допомогу мчали швидкокрилі стрижі.
Ніби чорні стріли, промайнули над соколом, і полетіло з крил хижака міцне пір'я.
Ганебно втік з поля битви переможений сокіл. А стрижі сіли біля змореної ластівки і запитали:
— Ти чому сама аж серед гуляйполя?
— Там Дрохви. На них упала ожеледа, а слідом ідуть голодні вовки.
— Що ж робити?
— Летіть до мого гнізда і розкажіть Ясновиду про небезпеку.
Не встигло ще зайти сонечко, як над степом застрекотав могутній гелікоптер.
Веселий Ясновид не злякався ні бурі, ні ожеледи, бо в степу його чекали Дрохви.
«Тепер я вірю, що й наступної весни серед ковили, полину і червоних маків зів'ють свої гнізда гордовиті Дрохви», — думала ластівка, дивлячись на гелікоптер у високому чорному небі.
А степові Дрохви радо вітали свого рятівника і бігли назустріч гелікоптеру.
Тепер вони знали, що у них є надійні друзі, котрі вміють будувати сонячні села, вирощувати запашний хліб і щиро любити Дрохв — рідкісних птахів неозорого духмяного степу.
Ясновид виніс із гелікоптера два відра. Одне — повне жита і пшениці, а друге — з водою. Нагодував, напоїв Дрохв, а потім напнув великого намета і запросив їх туди.
Зігрілися, обсушилися Дрохви, а вранці знялися у високе небо і полетіли у вирій. Аж до межі степу супроводжували їх весела ластівка і Ясновид на гелікоптері.