Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Дурні багачки

Дурні багачки

   В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ні­коли чистої години, бо його жінка, замість язика, мала бритву в роті.

Продав вола, а жінка нарікає:

 — Ти такий ніякий, що тебе обдурили! У голові в тебе — як у дирявім решеті.

Чоловік розсердився:

— Говориш, як з гарячки! Сама б не вирішила й гусака продати.

— Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.

   Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста.

Зустріла якогось чоловічка й питає його:

— Скільки коштує такий гусак, як оцей?

Чоловік потримав гусака в руках і відповів: 

— Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.

   Тоді ще так було, що один римський складався із дванадцяти шусток.

Жінка прийшла з гусаком на  ярмарок. Покупці питають:

— Скільки хочете за гусака?

— Одного ринського, дванадцять шусток.

Їй дають ринського, а вона й каже:

— Дайте дванадцять шусток. Дають дванадцять шусток, а вона:

— Дайте ринського.

   Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе ні ме ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дирявих штанах:

— Візьміть ринського, а дванадцять шусток зараз при несу. Щоб знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам шапку.

   Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий ко­жух і одягла його діряві штани.

   Шахрай, радий, що стільки придбав за одного рин­ського, ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дірявих штанах. Чоловік заледь впізнав її:

— Що сталося, жінко?

Вона розповіла, як ярмаркувала.

— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді ба­тогом, що продаш гусака краще, чим я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то повернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.

   Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня:

— Сідайте, добрий чоловіче, — привітала гостя. – Скажіть, хто ви є і куди йдете.

— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.

— Ох, ми вас чекали! — і жінка дістала з – за об­разів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей. — Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода і журиться, аби були гроші на той час.

   Пригода подякував господині за гроші, попросив окраєць хліба, кусок солонини і подався у дорогу далі.

Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й за­доволена:

— У нас був Пригода. Дала йому ті гроші, що ми наскладали!

Багач розсердився:

— Ми наскладали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…

— А я звідки знала? — сердилася багачка.

   Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Побачив гарну хату. На подвір’ю заледве переставляло ноги клаповухе порося. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!

   Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, щоб вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:

— У неділю видаю заміж своє порося, щоб здорове було! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.

— Красно дякую, — поклонилася багачка.

І ще прошу, щоб пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.

Багачка навіть не думала довго:

— Нехай буде, беріть!

— Але дайте їй красиве вбрання: жовті чобітки, ви­шиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, сережки у вуха.

   Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду. Коли скриня була перед вікнами, Пригода поба­чив мальований віз і попросив:

— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу, люди скажуть, що ми бідні.

   Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки, і — щасливо!

Пригода їхав з села і роздавав багацьке добро бідним.

   Минув час, і чоловік повернувся додому. Сказав сво­їй дружині:

— Я зустрів багато всіляких жінок. Були розумніші і дурніші від тебе, але я забанував, що за дітьми змушений доглядати і годувати їх…

   На радощах жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар