Дванадцять дівчат
Дванадцять дівчат
Жив собі один цар, який дуже любив полювати на звірину.
Одного разу пішов він у ліс з рушницею. Ходив, ходив цілий день по хащам і не міг нічого вполювати. Уже понад вечір вийшов на поляну і помітив прекрасного оленя, що мав дуже красиві роги.
«Ех, — думає собі цар, — в цього оленя із-за його красивих ріг не зможу я вистрелити».
І почав йти за ним. Олень, як побачив чоловіка, пустився тікати у темний ліс. Цар за ним. Біжить, біжить і заморився… Закінчився ліс, вийшов цар на поле, дивиться: оленя ніде немає!
«Що за чудо? — думає цар. — Весь час біг перед моїми очима і враз пропав з поля зору, ніби в землю провалився».
Цар дуже змучився і захотів води напитися. Шукав криницю, шукав і не міг знайти…
А спрага така була, що не міг уже терпіти.
І тут на кінець натрапив на криницю.
— Ну, — каже сам собі, — тепер нап'юся свіжої води.
Нахилився до криниці, і тут щось впіймало його за шию й не пускає.
І заговорило:
— Лишень тоді тебе відпущу, коли пообіцяєш мені те, про що у тебе в дома є а ти про це не знаєш.
Цар думав – гадав… Та, про що він вдома може не знати? Так він усе знає… І сказав:
— Хай буде по-твоєму. Обіцяю тобі те, про що я не знаю.
— Добре… Через двадцять років прийду за тим про що ти не знаєш, сказав голос і відпустив цареву шию. І підписали вони угоду.
Повертається цар додому засмучений. Уже йому і полювати не хотілося.
Опустив голову додолу і думає:
«Що ж би то могло бути? Чи не народився у жінки хлопчик, і я буду змушений його віддати нечистому?»
Прийшов додому, і справді народився у нього син!.. Цар узяв дитину на руки і дуже заплакав. Жінка його й питає:
— Що з тобою сталося? Чому ти так гірко плачеш?
— Так і так… Я нахилився до криниці, аби води попити, і щось вхопило мене за шию, не пускало і проговорило: «Пообіцяй мені те, про що дома не знаєш». І я пообіцяв, бо гадав, що про все знаю.
Тепер і жінка злякалася і заплакала:
— Єдиного сина стратимо…
А потім почала себе і чоловіка утішати:
— Не журися. Двадцять років не скоро. А там Бог нам допоможе вийти з біди…
Мало-помалу вони заспокоїлися і майже забули про біду. А хлопчик ріс як на дріжджах, — здоровий, синьоокий, кучерявий.
Одного дня він прибирав на батьковому столі і знайшов підписану угоду, що колись пообіцяв тато відати те про що не знає що було у нього вдома, тобто – його. Прибіг тоді хлопець до батька та й питає:
— Тату, що це за угода?
Цар побліднів, заплакав:
— Так і так, синку… — і розповів хлопцеві свою біду.
— Ну, батьку… Раз таке діло сталося, я змушений йти геть.
Прибігла й мати. Стали сина відмовляти. Проте все було даремно. Він збирався в дорогу.
Зібрали йому їжу, дали грошей, і хлопець рушив у світ.
Іде-іде, горами, лісами, полями… Як дуже замучився, присів на траву і дістав з торби хліб і почав його їсти.
Раз приступив до нього старенький дідо.
— Куди держиш путь, леґіню? — питає його.
— Іду та іду, сам не знаю куди. Батько мене двадцять років тому пообіцяв нечистому, і тепер мушу йти.
— Ну, то я тобі пораджу… Підеш до одного царя, що має дванадцять дочок. Скажи йому, що ти прийшов свататись. Але щоб ти нічого не боявся, говори грізно, сміливо, бо якщо будеш говорити з ним тихо і покажеш свій страх — голова твоя попаде на стріху, де вже багато голів прибиті стоять.
Хлопець подякував за пораду, і розійшлися.
Через пару тижнів хлопець знайшов того царя. Відкрив двері і поклонився.
— Добрий день, пресвітлий царю!
— Добрий день! — відповів цар, і думає собі: як посмів простий леґінь зайти в його палати, відкрити двері в його кімнату? І так грізно, сміливо говорити з ним!
— Та що ти шукаєш, синку?
— Я прийшов до ваших дочок свататись!
— Свататись? Ну… перше сядьмо за стіл, перекусимо.
— Ні. Спочатку покажіть мені ваш маєток, хочу побачити, чи маєте таке багатство, як мій батько…
«Ого, — думає цар, — це якийсь мудрак».
Пішли дивитися маєток. Цар показав коні, корови, бики, вівці, словом, усе, що мав.
— Пресвітлий цар багатіший, ніж мій тато, подумав собі хлопець.
Повернулися у палату, а там стіл уже накритий, повно їсти та й пити.
А за столом сиділи дванадцять дівчат-красунь… Подивляються крадькома на леґіня, який дуже їм сподобався.
Проте цар так люб’язно приймав хлопця лиш для того щоб той відгадав яка з сестер наймолодша, а відгадати було дуже важко, бо всі дівчата однакові: зростом, красою, фігурою. Не мож дізнатися, яка старша, а яка молодша.
Коли вечеряли, цар і каже:
— Ну, леґіню, ти прийшов свататись на моїй доньці, добре, я не проти, я згоден за тебе віддати якусь доньку, проте якщо відгадаєш, яка із них наймолодша. А якщо не відгадаєш…бачиш? — і показав йому пальцем на стріху. — Там є двадцять дев'ять голів, і твоя буде тридцята!
І пішли спати. Хлопцеві виділили парадну кімнату. Але йому не спалось. Журився, що буде завтра. Якщо не відгадає, то пропала його голова. Тікати? Куди і як? Довкола стража стереже кожну діру, не тільки двері і вікна…
Опустив хлопець голову і зажурився. Коли чує — у вікно б'ється бджола і жужить, відчинив вікно, бджола залетіла в кімнату. Літає, літає довкола нього. А далі перестала літати, і десь затаїлась. Аж тут раптом побачив хлопець — перед собою прекрасну дівчину – це була дочка царя.
— Я хочу тобі допомогти, порадити. Вранці батько вистроїть нас в ряд приведе тебе і скаже: «Ну, відгадай, яка наймолодша…»
Я буду в середині між сестрами, і добре приглядайся: буду тобі подавати знак лівим оком. Ти вдавай, що нічого не замічаєш, бо тато буде за тобою слідкувати. І якщо лише одним рухом покажеш, що тобі щось відомо,— загинеш. Ходи попри нас декілька разів і уважно розглядай кожну, а потім стань навпроти мене і скажи:
«Пресвітлий царю, я не можу взнати, яка донька наймолодша, але думаю, що оця,— і покажеш на мене…»
Дівчина знову перекинулася бджолою і полетіла. А хлопець вже тоді заспокоївся і заснув.
Вранці його розбудили і привели в царську кімнату, де дванадцять дівчат стояли в ряді, як вояки.
— Ну, хлопче, тепер держися! Дивися добре, а то голова буде твоя на стріху покладеться!
Хлопець приступив до дівчат ближче і почав роздивлятись. Ходить коло них рядом і прискіпливо приглядається на кожну. І тут побачив як одна із них, та що прилітала до нього ввечері, подала йому знак лівим оком, запам’ятав її і знову став ходити роздивлятись ніби не може зрозуміти яка все ж таке наймолодша… Потім повернувся до царя і каже:
— Пресвітлий царю, важко вгадати, бо всі ваші доньки красиві і однакові, але здається мені, що наймолодша — о ця!
— Ну, придивися добре, щоб ти не помилився…
Хлопець знову щільно придивляючись переглянув всіх дівчат, потім став біля наймолодшої і сказав:
— Ця дівчина наймолодша!
Цар розгубився:
— Ти відгадав, — тихо проговорив і подумав собі: «Ти мудрагелику мене не перехитриш. Задам тобі таку задачу, що її не ти нізащо не виконаєш і залишиш тут свою голову…»
— Добре, леґіню, — каже сердито цар, — із цим завданням ти справився… Проте це ще не все… Ось тобі друга задача: «до ранку зроби скляний міст від моєї палати до мого брата, щоб ми не ходили по землі. Міст має стояти у повітрі.
Цілий день їли, пили і гуляли, а ввечері полягали спати.
Хлопцеві знову не спалося, зажурився він: «Як мені виконати таке завдання?»
Тут знову прилетіла бджола, і почала битись у вікно. Хлопець відкрив їй вікно, вона залетіла до кімнати, стала дівчиною і говорить:
— Чого ти зажурився?
— Як мені не журитися, коли цар наказав мені до ранку поставити у повітрі міст від його палати до його брата.
— Не журися, на ранок все буде готово. Лягай спати.
Зранку цар коли проснувся, побіг дивитися, чи готовий міст. І очманів, коли побачив, що міст готовий, і подумав:
— Леґінь такий мудрий, як я сам. Що з ним робити? Як його згубити?
Закликав хлопця:
— Ну, зробив ти гарний міст. І з цим завданням ти справився… Проте це ще не все, ще одну задачу маєш зробити. Якщо зробиш, дочка твоя, якщо ні — голова не твоя. — Зроби чоботи з лушпиння огірків…
Аж тепер хлопець зажурився. Підпер голову долонями і сидить, не спиться йому.
Вночі знов прилетіла бджола і перетворилася на ту ж прекрасну дівчину – дочка царя.
— Чому не спиш? Що знову наказав тобі цар?
— Наказав — зробити з лушпиння огірків чоботи…
— Ого-о! Він і сам цього зробити не зуміє! Будемо втікати, бо інакше згубить нас… Тепер слухай, що тобі скажу. Плюнь на лушпиння, на постіль, на стіл, на дзеркало, на лавку, на двері, вікна, одним словом, на все, що в цій кімнаті.
Хлопець виконав усе, як сказала дівчина, плюнув на всі речі в кімнаті.
Тоді двері закрили, взяли найсильнішого коня, сіли на нього і давай навтіки.
Зранку прокинувся цар і послав за хлопцем слугу, щоб приніс чоботи. Слуга стукаючи у двері:
— Вставайте!
А постіль відповіла:
— Встаю, встаю…
Через пару хвилин слуга знов постукав у двері:
— Пресвітлий цар чекають вас.
А тазик:
— Тепер умиваюся.
Через якийсь час слуга знов:
— Пресвітлий цар просять вас до себе…
А рушник:
— Тепер витираюся…
І так далі. На що хлопець плюнув, усе замість нього голосом говорило.
На кінець цар розсердився і наказав слузі:
— Розбий сокирою двері! Скільки він мене буде дурити!
Слуга вхопив сокиру і лупнув у двері:
— Відкривайте двері і дайте чоботи!
Тоді лушпиння з огірка заговорило.
— Що собі цар думає, що з лушпиння можна зробити чоботи? Нехай він сам попробує зробити!
Слуга злякався, повернувся до царя і каже:
— Пресвітлий царю! Принц не відчиняє двері, а грізно кричить: нехай цар сам з лушпиння зробить чоботи!
Ех, як розізлився цар, схопив сокиру — і бух у двері: розколов їх надвоє. Забіг у кімнату хлопця, а там — нікого! Заричав зі злості, як звір:
— Втекли!
Прибіг до дівчат, дивиться — найменшої немає. Наказав двом слугам, щоб швидко сідали на коні і наздогнали хлопця.
Слуги швидко поскакали на конях та почали доганяти хлопця.
Тоді дівчина й каже:
— Я прикинуся церквою, а ти попом стареньким. Як тебе будуть питати, чи не бачив ти таких і таких, скажи що: «Бачив, коли я тільки першу службу служив».
Так і було. Дівчина стала церквою, а хлопця перекинула в старого попа.
Наздогнали їх цареві слуги і питають:
— Чи ви не бачили таких і таких, хлопця і дівчину ?
— Бачив — сказав піп — коли першу службу служив у цій церкві…
А церква вже мохом поросла — така стара була.
Подумали слуги:
«Та коли це він першу службу служив, якщо сивий, наче молоко? »
І повернулися додому.
— Ну, чи догнали ви їх? — питає цар.
— Ні… Ми нікого не зустріли на шляху, тільки старого священика, який службу служив у церкві.
— Дурні ви! — закричав цар. — Таж то були вони! — і відрубав слугам голови.
Прикликав двох вояків і їм наказав доганяти хлопця з донькою:
— Тільки щось непримітне побачити — беріть!
Поскакали на конях вояки в путь. Біжать, біжать. Почали доганяти хлопця… Дівчина знову каже:
— Я прикинуся рікою, а ти мостом, дуже старим, поламаним, дірявим, зарослим травою.
Прибігли вояки до мосту, стали і говорять між собою:
— Вернімося… Через міст не перейти, бо старий, гнилий і поламається під нами… Сюди ніхто не ходив уже років сто. Ніякого сліду не видно…
Вернулися додому.
— Ну, чи догнали ви їх? — питає цар.
— Ні… ми нікого не зустрічали на шляху… Тільки добігли до однієї ріки, через яку вів міст, старий, дірявий, погнилий, зарослий травою.
— Дурні ви, — закричав цар, — треба було води зачерпнути і міст порубати. Вода — то моя донька, а міст – леґінь! — і відрубав воякам голови.
«Мушу сам йти», — подумав, і швидко осідлав коня, й полетів як вихор.
Почав доганяти молодих.
— Я не можу більше бігти! — закричав хлопець.
— Давай дорогенький, ще трохи ато сам цар біжить за нами. Якщо нас дожене — смерть нам!
І тікають далі…
Уже близько границя двох королівств. Цар ледь не наздогнав їх, проте вони встигли перетнути границю другого королівства і цар дальше за ними не зміг побігти.
Молоді відпочили, наїлися, напилися і помалу дійшли додому звідки був парубок.
Мати і батько дуже зраділи, що син повернувся та ще й не сам а з невісткою. Відіграли молоді весілля, і щасливо стали жити, поживати та добра наживати. А чорт, якому був пообіцяний хлопець, не мав на нього уже ніякого права оскільки його доля об’єдналась з молодою дівчиною.
