Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Джмелик

Джмелик

   Вчора цього джмелика ще й на світі не було. У джме­линому рої лежали лялечки, замотані в павутиння, як у пе­люшки. Лялечки були слухняні й тихі, мов діти, коли вони сплять.

   Але вранці, коли джміль – сурмач задзижчав своїми криль­цями і всіх побудив, одна лялечка несподівано заворушилась, і всі почули, як щось гризе її зсередини. В цьому рої не люби­ли сидіти без діла, і тому всі кинулись допомагати. Отоді й виліз маленький джмелик, волохатий, веселий. Повештався трохи по гнізду, на джмелів подивився, себе показав, а потім сів і подумав: навіщо у нього крильця? Може, на те, щоб дзижчати, як той старий дядько – джміль, що всіх побудив уранці?

   Він затремтів крильцями і теж так само задзижчав, тіль­ки трохи тонше.

   А може, ці крильця на те, щоб так само літати, як ота найбільша в рої джмелиха?

Він помахав ними дужче і справді полетів.

   І так йому стало весело від цього, що він замахав ще дуж­че крильцями і заспівав:

— А я літаю! А я літаю!

   Ну й що з того? Ну й що з того? — здивувалася чорна гарна мушка.

   Справді, дивного в цьому не було нічого. І вона, мушка, літала, і бджоли літали, і оси, і багато джмелів з їхнього рою, і всі вони гомоніли, гуділи, поспішали. Малесенький джмелик, трохи засоромлений, полетів з усіма, вже не дивуючись, а так, ніби він уже ціле літо літав. А всі поспішали на запашний, барвистий луг. Це квіти зробили його таким запашним і барвистим, бо їх було багато – багато — синіх, червоних, оранжевих.

   У джмелика аж очі розбіглися. Кожна бджілка, кожна комашка летить до якоїсь квітки, як до знайомої, і не думає про те, що й джмелика треба познайомити.

   Може, самому полетіти до ромашки з білими рясними пе­люстками і з золотою серединкою? Та на ній сидить метелик, гарний кольористий метелик з легкими, як пелюстки, криль­цями.

   Може, до синеньких сокирок? Та вони такі тоненькі, що страшно на них і сідати. І раптом чує джмелик:

Дзень – дзень, я тут!

Співаю тут!

   Бачить джмелик — ліловий дзвіночок хитає раз у раз го­лівкою і кличе його. Тільки він до дзвіночка, а вже чорна мушка тут як тут.

— Чого ти летиш сюди? Я й без тебе справлюсь! Це я тут мед збираю!

— І я збираю! — сказав джмелик, сів на квітку й показав їй язичок.

— Ой! — здивувалася мушка, бо в цього незграбного джмеля був такий довгий і тонкий язичок, що міг залізти в найтоншу квітку.

   І справді — язичок джмелика потрапив у чашечку дзві­ночка, а там було дуже солодко і приємно.

Мушка розсердилася і полетіла — нечемний який!

— Я буду з вами дружити, — сказав джмелик дзвіноч­кам. — У вас у всіх такий солодкий сік?

— Звичайно, — засміявся дзвіночок, — і я радий з тобою дружити: ти не такий, як оті ненажери – жуки. Уяви собі, вчора один чорний жук сів на кашку, що росла поруч, і їв, їв, аж поки не перегриз зовсім бідну квітку.

— Який дурний! — здивувався джмелик. — Адже більше він не міг прилетіти до неї. Я б так ніколи не зробив. От я напив­ся, а тепер полечу до іншого дзвіночка, такого самого, як ти.

Тільки джмелик злетів з дзвіночка, а вже чує, другий кличе:

Дзень – дзень, я тут!

Співаю тут!

   Джмелик так і влетів у лілову чашечку і, як чемний і ви­хований, спочатку обтрусив жовтий пилок, що налип на ньо­го з першої квітки, а потім уже вистромив язичок і заходився коло меду.

   Всі дзвіночки на лугу скоро взнали його й дуже полюбили. Він так і літав з квітки на квітку, поки не стрів ту саму мушку, з якою посварився вранці.

— А! Ти й досі коло цих квітів! От я літаю, де хочу, а ти тільки й знаєш, що в одній квітці вимажешся, а в другій об­трусишся.

— Ай справді! — сказав собі  джмелик. — І чого я коло них літаю? — Він і не подумав про мед, та це й зрозуміло, бо він уже наївся його досхочу і навіть повні кошики на ноги причепив.

— Адже є багато цікавого, — казала далі мушка. — Хіба на світі тільки самі твої дзвіночки, що невідомо навіщо дзво­нять цілий день і не дають нікому спокою? Я лечу зараз у га­йок — хочеш, летімо разом?

— Летімо! — погодився джмелик.

   Крильця ж не для того, щоб літати від дзвіночка до дзві­ночка! Ні, ця мушка живе вже, напевне, кілька днів і може дечого повчити.

   Дзвіночки повернули здивовані голівки, але джмелик не звернув на них ніякої уваги.

   У гаю росла висока й розлога липа — вона так добре пах­ла і стільки квіток було на ній!

— От, — сказала мушка, — нам нема чого летіти далі. Тут на одному дереві цілий луг.

   Та тільки вони посідали поруч на гілочці, коли якась ма­ленька пташка теж, напевне, вирішила, що далеко літати не варто, і швидко розкрила дзьоб. А дзьоб пташки, навіть ма­ленької, був чимсь великим і страшним для джмелика. Враз стало темно, як у тій ляльці, де він уперше прокинувся. Ні, ні, він туди не хоче більше! Джмелик замахав щосили криль­цями, крильця загуділи так, що пташка — а вона теж недавно почала літати — сама перелякалась і метнулася вбік.

— Ти живий? — пропищала мушка.

— Не хочу я літати по такому липовому лугу, — віддиху­ючись, сказав джмелик. — Тут такі страшні тварини, вони ще з'їдять нас. Летімо краще до моїх квітів.

— Він злякався якоїсь маленької пташки! — презирливо засміялась мушка. — їх безліч, і до них, і до страху треба звикнути. І навіщо нам повертатись на луг? Летімо краще на болото. Там є теж багато квітів, якщо тобі так дуже їх хочеться.

На болоті, справді, росло багато квітів, і великих, і ма­леньких.

— Краще вже сідати на маленькі, — сказав джмелик, — а то, бач, великі плавають, як живі.

   Нагледіли вони тоненьку рослинку з білою маленькою квіткою. На пелюстках її ніби роса блищала.

— Цур — я! Цур — я! Я швидше! — закричала мушка – хвастушка і сіла на квітку.

   А джмелик не схотів з нею сваритись і сів поруч на листок. Але який це липкий, неприємний листок! Джмеликові ніжки ніби прилипають до нього. Джмелик злякався і рвонувся що було сили.

— Мушко – подружко, лети! Це погана квітка.

   Дивиться, а мушки майже не видно: закривають її пома­лу волоски квітки і не пускають. Так і загинула мушка – подружка, мушка – хвастушка.

   Сумує джмелик, зажурений летить далі від страшних кві­ток. А потім подумав, що живий лишився, зрадів і навіть за­співати спробував:

Я від пташки втік,

Від росички втік,

Я розумний джміль,

До дзвіночків звик.

   Тільки й пісенька чогось не виходить гарна, і невесело йо­му, і сонце не так світить, і повітря не таке тепле.

— Навіщо я полетів від своїх друзів? — бідкається джме­лик. — Треба швидше до них.

   Та на лугу всі дзвіночки закрили свої чашечки і не пах­нуть, і не дзвенять, і не кличуть.

— Це вони на мене розсердилися, — сумно сказав джмелик.

— Навіть і поїсти нічого, — зітхнув він голосно. — Невже всі квіти на мене сердяться і всі закрилися?

Це почув якийсь жук.

— Ну що ти, летімо в садок коло блакитної хатки, — ска­зав він. — Там стільки квітів і такі хороші, — як сонце захо­дить, вони розкриваються.

   Джмелик подивився недовірливо: може, знову в таку біду потрапить, як з мушкою. Та жук був великий і гудів серйоз­но, ніби розумний.

   На краю села, коло блакитної хатки, був садок. Але коли джмелик підлітав до нього, йому стало сумно.

   Там росла тонка матіола з міцним ароматом, пахучий гострий тютюн, терпкий любисток. Великі, зовсім як пташки, крилаті метелики літали над ними — таких джмелик не бачив на лузі вдень. Ні, тут страшно. Але було вже темно і не вид­но, куди летіти, і він заснув коло синенького в'юнка, що вив­ся просто на тину.

   Він засинав і не знав — може, завжди буде так темно, — і йому було дуже сумно від цього.

   Коли джмелик розплющив очі, було вже світло, сонячно, тепло. Матіола, тютюн та інші великі квіти на грядках стояли, закривши чашечки, склавши пелюстки.

   Та джмеликові було байдуже до них. Він замахав криль­цями, ще боячись — а може, не полетить. Але ні, він полетів, полетів прямо на луг. А там серед білих, жовтих, червоних квіток ліловіли дзвіночки, і кожен кликав його:

Дзень – дзень, я тут!

Співаю тут!

   І джмелик кинувся до одного дзвіночка, так кинувся, що весь вимазався в жовтий пилок. А потім швидше до другого, до третього. З усіма хотілося привітатися.

   І пилок з одного дзвіночка падав у квітку другого, і непо­мітно ні для кого зав'язувалося багато – багато насіння нових дзвіночків.

Ні джмелик, ні квіти цього не знали.

А може, вони того й любили джмелика, що знали про це?

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар