Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Хлопець – сирота

Хлопець – сирота

   Був хлопець – сирота — не мав, де дітись. Думав – думав і пішов у найми за мірку жита на рік, щоб господар йому посіяв на своєму полі. Діждали жнив. Господар зібрав женців, зжав своє жито і його, поставив у копи. Коли в полудень ударив грім і спалив усе жито — і господаря, і того хлопця. Бідне хлоп'я сіло собі й зажурилося. Господар його й питає:

— Чого ти, синочку, зажурився? Може, на мене розсердився? То так уже нам Бог дав! Сідай краще та повечеряй.

   Хлопець сів, повечеряв і забув, тільки все після того ходив, як несамовитий, цілий рік. От господар і питає його:

— Може, ти в мене не хочеш служити за таку плату, то я тобі дам гроші на другий рік.

— Не хочу я, дядьку грошей, тільки на другий рік посійте пів кірця.

   От господар і посіяв. Діждалися знову жнив, посилає господар жати. Женці сіли полуднувати, а хлоп'я заснуло. Сниться йому:

   «Твої копи знову загоряться. Але, як побачиш, що мужик іде, то вихопи в нього вила та ще й розтрушуй, щоб краще горіло».

   Хлоп'я прокинулося та й розказує женцям. Коли тут не встиг він ще закінчити, набігла хмара, ударив грім і знову копу запалив.

   Хлопець побіг, у мужика вихопив вила та й підтрушує, щоб краще горіло. Коли це із полум'я вилізає гадюка та така здорова, як той рубель, що снопи утягують, та й вчепилась йому через плечі.

   Женці прийшли додому, посідали вечеряти; прийшов і хлопець, сів у дровітні та й сумує. Приходить до нього господар та й питає:

— Що це тобі, сину, Бог дав?

— Бог його знає, дядьку, що це воно таке! Гадюка вискочила з вогню і вчепилась мені за шию. Мені люди радили відірвати її, та не можна — так вчепилася.

— Ну, потримай, сину. Бог нас держить на світі, держи і ти її.

   Лягли спати увечері. А хлопець і не лягав — так і сидів цілу ніч. Уночі сниться господареві, щоб він свого наймита повів у церкву і поставив на тім рушнику, що вінчаються, то гадюка сама спаде (а діялось це якраз у суботу).

   Вранці господар так і зробив: повів хлопця у церкву, поставив на рушник. Гадюка так і впала на землю, перекинулася дівкою і тримає рушник у руках, щоб то вже, бачите, руки зв'язати. От і повінчали їх як слід.

   Пішли вони додому, живуть і багаті собі, тільки його жінка не випускає нікуди. От він і каже своїй жінці:

— Чого я буду вдома сидіти? У мене, хвалити Бога, скотинка є. Піду. Чи вже я не такий чоловік, як інші, що вони ходять, а я вдома сиджу?

— Ну, — каже, — йди, тільки не лай гадючу матір. Гляди ж, не лай! — приказує йому так.

— Добре, — каже, — не буду.

   От він поїхав у дорогу, уже й повертається додому. Закортіло йому подивитися на своє поле, чи вижала жінка жито, чи ще ні.

   А його жінка та була якась знахарка, тільки вона нікому нічого не робила. От вона, як прийшла пора, зібрала птиць і наказала їм, щоб вони вибрали з колосків зерно і знесли у засіки, а колосся й залишилося на полі.

Чоловік глянув, аж стоїть жито.

— От, — каже, — гадюча її мати, дідько б її взяв з її гадюкою, — ще й досі не вижала жита.

   А жінка та й чує це. Розсердилася, розплела коси, сіла за столом і дожидає його. Коли він і приїздить, питає її:

— Чого ти, жінко, не говориш до мене?

— Як же я до тебе, чоловіче, буду говорити, коли ти мою матір лаяв. Я ж тебе прохала, як ти їхав, щоб ти не лаяв: я сама з того гаду, але я нікому лиха не роблю. Я тобі добра жінка; у мене давно зерно позбиране, в засіках стоїть у кошарі. Тепер, чоловіче, ти не мій, а я не твоя — покину тебе.

   Вийшла з-за столу й пішла. Йде та й іде, а чоловік за нею, все просить її, щоб вона повернулася. Дійшла вона до моря і йде через море, той чоловік і собі за нею. Але вона по поверхні йде, а чоловік тоне. Оглянулася вона, бачить, що чоловік потопає, і каже йому:

— Вернися, чоловіче, — пропадеш! Вернися, та хоч ти діток доглянеш.

— Ні, не повернуся: дітей потоплю й сам утоплюсь.

— Вернися, Іване, буде твоє щастя за тобою.

   Це вона перший раз його Іваном назвала, а то все так. Він вернувся, а вона пішла.

   Ото пожив цей чоловік з дітьми трохи: вони повмирали, а він пішов собі воювати. Коли це звоював його один пан і послав його до моря спитатися, чого сонце, як сходить, — червоне, як заходить, — то синє.

   Пішов він. Іде, йде, дивиться, аж дві гори б'ються й питаються його:

— Куди ти, чоловіче, йдеш?

— Піду, — каже, — до моря, спитаю його, чого сонце таке червоне сходить, а синє заходить?

— Ну, йди, — кажуть, — та спитай там його, чи ще довго ми будемо битися?

— Добре, — каже. Пішов далі.

   От дивиться, лежить чоловік у лотоках і кричить: «Ой, води, води!» Так це чоловіка Бог на тім світі покарав за те, що він не дав подорожньому чоловікові води напитися.

   Йде він далі, а тут чоловік бігає по терну й кричить: «Тісно мені, тісно!..» Це його Бог покарав за те, що як подорожній просився до нього в хату переночувати, він сказав: «У мене тісно!..» Ото він і питає:

— Куди ти, чоловіче, йдеш?

— Йду до моря того-то й того.

— Спитайся, — каже, — там моря, чи ще мені тут довго лежати?

— Добре, — каже.

   І пішов далі. А там уже дівчата голими ногами по каменю лазять. І питаються вони його, куди він іде. Він їм сказав. Вони й кажуть:

— Спитайся, чи ще довго нам тут ходити?

   Оце їх Бог покарав за те, що вони сміття до схід сонця викидали.

— Добре, — каже. Пішов аж до моря. Приходить до якоїсь хати, а там сонцева мати жила.

   Вона його посадила під піл, бо дожидала сонця полудну­вати. Сонце прийшло та й каже:

— Чого це, мамо, в нашій хаті прісна душа смердить?

— Це тобі, сину, — каже, — так видалося: ти на білім світі находився, прісної кості нанюхався та й тепер тобі здається.

   От його й почала розпитувати про чоловіка, що лежав у лотоках; про дівчат, що лазять по каменю на колінах; про того чоловіка, що бігав у терну. Сонце розказало: за те то й те. Мати ще питає його:

— Чого ти, сину, такий червоний сходиш, а синій заходиш?

— Ото в морі, мамо, є така гарна пані, що як я на неї гляну, то зараз зачервонію, а ввечері утомлюся, то й посинію.

   А чоловік цей лежить під полом та все це й чує. От він і повернувся до того пана, що його послав за таким ділом. Пан каже:

— Коли ти чув про ту панну, то дістань мені її. Він сів на коня, їде й журиться. А кінь йому й каже:

— Не журися: ти її дістанеш, тільки дістань рушника такого, що сім рік під паскою святився.

   Узяв він того рушника, під'їхав до моря — коли тут рак виліз. Кінь і каже:

— Дай ти в клешні цьому ракові рушник, то він тобі ту панну витягне.

   Він так і зробив. Рак посунувся і через годину витягає під руки панну й дає йому в руки. Іван приїжджає й віддає панові. Вона й говорить:

— Коли він такий розумний був, що мене з моря дістав, то нехай же й моє стадо звідтіля дістане.

От він іде до свого коня й плаче. Кінь каже:

— Не журися: піди до пана, щоб дав стільки-то й стільки грошей, щоб можна було стільки возів солі купити. Посиплемо стежку від моря, то худоба сама вийде.

Кінь і каже, як стали під'їжджати до панських воріт:

— Як ти будеш без мене жити, мене бугай уб'є якраз у брамі.

— Поїдемо у другу браму.

— Ні, — каже, — не можна, — де вмирати, то день тратити.

   В'їхали в браму. Бугай обернувся й пробив коневі бік, так кишки вилізли зразу. От та пані казала подоїти корови й молоко зварила в такім великім котлі, що можна плавати чоловікові, та й каже Іванові:

— Скупайся в цьому молоці, що кипить.

   Іван скочив, пірнув три рази й вискочив такий гарний, як квіточка. От вона до свого пана старого й каже:

— Ти б, голубчику, скупався ще: дивися, як Іван помолодшав, і ти будеш такий гарний.

   Пан як ускочив, так і кістки його розсипались, а Іван оженився з тією панною, що з моря дістав. Живуть і хліб жують.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар