Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Гусінь та жук

Гусінь та жук

   Біля дороги на шовковиці жила собі гусінь на ім'я Сората. Дорогою туди – сюди їздили машини і ходили люди, а гусениця Сората цілими днями за ними спостерігала.

― Ото їм добре! ― говорила гусениця своєму сусідові, жуку Машуку. ― У машин є колеса, а у людей ― ноги. Вони можуть мандрувати коли заманеться і куди заманеться.

― Жу – жу, ― підтримував розмову жук.

― Там, куди вони всі мандрують, є, мабуть, багато цікавого, ― продовжувала гусениця Сората свої роздуми.

― Жу – жу! ― підтакував жук. Жук був великим і чорним, а коли на нього потрапляло сонячне проміння, то його панцир відсвічував зеленим перламутром.

― Та й ти, Машуче, щасливчик, ― звернулася вона до сусіда, який терпляче вислуховував її промови. ― Ось, які в тебе довгі лапки, ти можеш швидко бігати. Майже так само швидко, як і машина!

― Жу – жу! ― з гордістю за себе жужукнув жук.

― Ось, тільки я одна цілими днями сиджу тут на цьому дереві, і нічого крім листя не бачу, ― скаржилася Сората.

   Гусениця була зеленою, довгою і дуже повільною. Так як ані лапок, ані ніжок, ані коліс у неї не було ― то ні бігати, ні їздити вона не могла.    Розважала себе Сората цілими днями лише тим, що жувала листя та дивилася на дорогу. Їй дуже хотілося стати машиною і поїхати далеко – далеко. Або мати лапки, як у сусіда Машука, і бігати по землі.

   Сората подивилася, що сонце піднялося високо в небі, відкусила черговий шматочок листка і продовжила жувати.

   «Нудне у мене життя! ― прийшла до висновку Сората. ― І яка від мене користь? Я ― лінива, робити нічогісінько не вмію. Кому я така потрібна, ― майже плакала гусениця. ― Якби не сусід, жук Машук, навіть поговорити було б ні з ким! ― шкодувала вона себе. ― Та й він у відповідь тільки й знає, що жужукає».

   І ось якось одного ранку Сората зрозуміла, що з нею щось не так. І сонечко світило як завжди, і листя зеленіло як завжди, а от з нею коїлося щось нове: чомусь очі самі собою злипалися і втома ломила боки.

   «Невже, це воно? ― заметушилася гусениця Сората. ― Невже моє життя гусениці підійшло до кінця?»

   Раптом звідки не взялася павутина, і почала окутувати Сорату. Павутини ставало все більше і більше. Вона прилипала до гусениці, і незабаром огорнула Сорату так, що та опинилася всередині, оповита білою масою, як ковдрою. Її стало хилити в сон ще сильніше, і очі закривалися самі собою.

   В цей час жук Машук пробігав повз, і зауважив, що з його сусідкою коїться щось дивне.

― Жу! Жу! ― задзижчав голосно жук. ― Жу!

   Жук Машук пробував розштовхати свою сусідку, розмотати павутину, бігав – бігав, сам мало не прилип до цього білого і тягучого, але зробити так нічогісінько і не зміг.

― Бережи себе, милий сусіде! ― голосно крикнула Сората.

― Жу-у-у-у-у-у-у! ― заплакав жук. І гусениця зникла всередині кокона.

   Йшли дні. Жук сидів поруч з коконом, в який перетворилася його сусідка, і плакав. Він згадував товсту, велику і зелену гусеницю Сорату, котра невтомно базікала і скаржилася.

   Вона, звичайно, йому зі своїм ниттям набридала, але з нею було весело. І хороша вона була. І добра. І вигадувала цікаво. А тепер її немає.

― Жу-у-у-у-у-у-у!― ще сильніше заплакав жук. ― Жу -у-у-у-у-у-у!

   Невідомо, скільки б проплакав жук Машук, якби не почув гучний скрегіт, і, від несподіванки, перестав ридати.

   «Жу – жу!», ― здивувався жук. (Це означало: «Звідки цей скрегіт? Чи не небезпечний він?»). Жук обернувся, і побачив, що скрегіт виходив з кокона. На його очах кокон повільно здригнуся і звідти хтось став з'являтися!

― ЖЖЖУУУУУУУ! ЖЖЖУУУУУУУУУ!? ЖЖЖУУУУУУ!? ― задзижчав він голосно! (Це означало: «Сората! Ти жива? Ти там?»). Але здивуванню його не було меж, коли з кокона з'явилася не гусениця Сората, а невідома красуня.

― Ж! ― злякався Машук.

   Красуня, з прекрасними синіми крильцями, вся пухнаста і ніжна, дивлячись на жука, промовила:

― Як же я довго спала! Ото зголодніла!

― Жу! Жу! Жу! ЖУУУУУУУУ! ― від подиву жук застрибав, як блоха.

   Красуня – метелик заговорила так само, як його колишня сусідка гусениця Сората. Вона змахнула крильцями і присіла поруч з жуком.

― Ой! Ти плакав! ― красуня витерла Машуку слізоньки.

― Не плач! ― продовжувала красуня. ― Це я, Сората. Нічого поганого зі мною не сталося! Подивися, яка я тепер стала.

   Жук дивився на метелика в усі очі. Та не може цього бути! Як могла товста і потворна гусениця (хоча, звичайно, вона була доброю і по – своєму милою) перетворитися на таку красуню?

― Не плач, ― знову повторила Сората і посміхнулася. ― Я ― шовкопряд. Нам, шовкопрядам, щоб стати красунями-метеликами, спочатку потрібно побути гусеницями. І мій час як гусениці пройшов.

― Жу? ― здивувався жук.

― Тепер, ― продовжувала Сората, ― я можу подорожувати. Полечу, куди захочу, і побачу багато цікавого.

― Жу! ― погодився жук Машук.

― А знаєш, що? ― запропонувала Сората, ― а давай відправимося подорожувати разом.

   Так вони і зробили ― вирушили разом дізнаватися нові місця й далекі країни.

З тих пір метелик і жук скрізь удвох.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар