Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Іван – Богатир

Іван – Богатир

   Був собі на світі бідний селянин, і мав він двох синів. Один парубок як парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.

   Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.

— Радий би, дідуню, дати вам пити, — каже хлопець, — та не можу встати.

— Іди й принеси! — каже дід.

   І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недугу, встав і пішов. Приніс кварту пива, дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити.

— Що ти тепер у собі чуєш? — питає.

— Чую — така в мене сила ввійшла, — каже хлопець, — що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ переверну.

— Забагацько в тобі сили, — каже дід, — піди ще пива принеси.

Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.

— А тепер що в собі чуєш?

— Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.

— Ото й досить, як для чоловіка! — сказав дід і пішов собі.

   А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов він до багатого пана.

— Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, — питає, — якщо я її на плечах з місця на місце перенесу?

Здивувався пан.

— Хто ти такий, — питає, — та чи ти не здурів, що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш?

— Я, — каже хлопець, — Іван — селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси.

— Ну що ж, — сміється пан, — перенесеш — твоя буде!

   От повернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив у цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити.

   Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки.

   Збирав цілий вечір з усього села, а вранці хлопець узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори.

   Прийшов, почав комору мотуззям обплутувати, неначе павук павутинням. Побачив оте гуменний, побіг до пана.

— Що мені з тим хлопцем робити? — питає. — Він каже, ніби пан йому дозволив.

   А пан сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан надійшов.

— Що ж, неси, — глузує пан, — як перенесеш, все твоє буде!

   Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся підняв комору на плечі і пішов.      Люди біжать, дивуються, а хлопець іде собі просто до батькового городу та там комору і становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!

   Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш!

А Іван батькові уклонився, попрощався й каже:

— Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою випробувати.

   Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов.

   Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже:

— Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайченя; колись, може, стане в пригоді.

   Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона відпросилася і мале лисиня на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того взяв вовченя, я наостанку ще й від ведмедя дістав малого.

   Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано: «Праворуч підеш — щастя буде, ліворуч підеш — добре буде, а просто підеш — смерть буде».

Він пішов просто.

Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають:

— Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здуру пішли, бо читати не вміємо. Тут страшний шестиголовий змій живе, і щодня йому на споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому змієві мужицьке м’ясо, схотілося королівського!

— Нічого, — каже Іван, — піду далі.

Побігли люди геть, а він далі попростував.

   Іде собі, дивиться — навколо скрізь кістки лежать, і що далі, то більше отих кісток.  Дійшов Іван до величезної гори кам’яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише щілиночка, ніби гора тріснула.

   Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг і, не оглядаючись, втік.

   Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і гірко плаче.

   Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею, підняла хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то так і зомліла.

   Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить — змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висовує, а Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повирізував з них язики і в хустку зав’язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув богатирським сном. І всі звірі його заснули коло нього.

   Вранці приїхав фурман по карету, бачить — спить у ній королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів змієвих лежать.

   Тут фурман хлопця сонного забив, змієві голови забрав і королівну збудив:

— От бачиш, — каже, — змій цього хлопця забив, а я змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.

І повіз він її до батька.

   Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн вбитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою живущою та горящою. Довго то було чи хутко, а води принесли. Бризнули на свого хазяїна живущою та горящою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить — нема ні змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній змієві язики зав’язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та королівна із своїм батьком-королем жила.

   Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного змія, якому щодня на споживу людей віддавали. І розповідають люди Іванові, що то фурман змія вбив і королівну врятував і тепер король за нього дочку заміж віддає. 

   Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом із своїми звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А там вже гості зібралися весілля гуляти. Сидить король і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана : неохота їй за фурмана заміж іти, чує серцем, що недобра то людина!

Став Іван перед королем і каже:

— Я змія забив, а то сидить лиходій і облудник!

— Брешеш! — кричить фурман: — Ось і голови змієві, що я відрубав!

Іван і каже:

— А язики в них є?

Кинулись дивитись — а голови без язиків!

Тут всі й побачили, чия правда.

   Фурмана схопили і у в’язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана – богатиря і стали вони собі жити в щасті та злагоді.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар