Іван – дурак
Іван – дурак
Жили-були собі дід та баба. І було в них три сини: Грицько — найстарший, Степан — середущий та Іванко — найменший. А старші хлопці дуже не любили свого меншого братика, били його, лаяли, проганяли від себе, насміхалися.
Жили вони, жили, баба вмерла. А як прийшов час помирати дідові, то він покликав до себе синів та й каже.
— Оце ж, синочки, слухайте, то так і робіть, як я скажу. Живіть собі дружно та мирно, господарку глядіть, не зобиджайте один одного. Та як ви мене поховаєте і одпоминаєте, то щоб три ночі ходили по черзі мою могилу стерегти.
Помер старий батько. Плакали-плакали сини, аж змарніли. Та поки ж його плакати, сльозами горю не поможеш. Треба батька ховати та поминати. Поховати-то поховали, а от поминати кинулись, то стільки клопіт вискіпалося! Господарка було в них невелика, а для поминок треба було і теля зарізати, і порося заколоти.
А мимо їхнього двору вранці й увечері гнали череду царську. Що тої худоби йшло видимо-невидимо! От брати й стали думати та гадати, як би то заманити собі яку худобину в двір. Та й надумали. Грицько й каже.
— А давайте-но поробимо хліви над дорогою. Худобка додому ввечері спішить, то, може, якесь помилиться та й ускочить у хлівець.
Як надумали, так і зробили. Понавозили лісу та й давай робити хліви добротні, з товстого тесаного дерева. А Іванко плете собі хлівчик з тоненьких, із зеленим листячком гілочок, що їх брати обчухрують та покидають. Брати з нього сміються.
— Що то ти, дурню, робиш? Та хіба твій хлів на хлів похожий? Ну яка дурна худобина туди піде? Сказано. Іван – дурак, так воно й є.
А Іванко їх не слухає, плете собі далі. От уже й кінчили роботу. Стоять Грицьків та Степанів хліви як дзвін, а Івана хлівець, такий собі благенький та зелененький, збоку біля них притулився. Настав вечір. Повиходили хлопці до своїх хлівців, щоб як ускочить яка худобина, так зачинити її там. Та тільки що таке? Іде худоба мимо великих нових хлівів і не заглядає до них, а до Іваниного хлівця цілий табун набився. Потягнеться худобина за листочком та й зайде ненароком у хлівець. Тут Іван й зачинив двері. Братам хоч і сердито було, та що зробиш?
Трохи худоби порізали, поскликали куховарок та й давай готовиться до поминок. Скликали на поминки все село, та так гарно батька одпоминали, що ну!
Так. Відпоминати відпоминали, треба увечері Грицькові йти батькову могилу сторожувати. Взяв він свитку, взяв ціпок, пішов. Прийшов він до могили, сидів-сидів та тоді й каже.
— Де, та це я так цілу ніч буду сидіть? Не такий я вже дурний, щоб нікому не потрібну могилу сторожувати.
Постилив на могилі, ліг та й захропів. Вранці встав, протер очі і поплентався додому. Питають його дома.
— Ну, що ж ти там бачив? Чи страшно було?
— Та ніде нічого і не бачив, і не чув, — каже Грицько.
Настав другий вечір. Пішов Степан до могили. Та й собі проспав ніч і не бачив нічого. А як прийшов час Іванка йти сторожувати, то брати йому й наказують:
— Та гляди, не спи там, а то ти, сякий-такий лобуряка, не будеш так як треба сторожувати.
Пішов Іван, сів на могилі та й думає, як це йому далі жити. Брати його ненавидять, знущаються з нього. І так йому тяжко та гірко та на братів своїх обідно. Аж опівночі щось як загримить, земля як затрясеться — могила розкрилася. Виліз із могили батько. Зрадів Іван, що батька побачив, підбіг до нього, обнялися вони та аж заплакали. Посідали тоді вдвох на могилі, балакали усю ніч, балакали, та вже і світати стало.
— Ну, синку, давай попрощаємось. А за те, що ти не спав, так, як твої брати, а стеріг могилу, я тобі щось дам. На тобі, синку, ці три волосинки, вони тобі здадуться.
Дав Івану батько три волосинки, попрощався з ним та й поліз у могилу. Загула земля, затряслася могила — де все й ділося, мов і не було нічого. Іван подумав би, що снилося йому все це, так волосинки в руках. Заплакав він, поцілував хреста на могилі, заховав волосинки в шапку та й пішов, плачучи, додому. Прийшов він додому, став розказувати братам, що йому було, а вони не вірять та насміхаються. Проспав, мов, дурень, на могилі, так йому й приверзлося таке.
— Іди, — кажуть, — свиней пасти, однак з тебе діла не буде, з дурня такого.
Так вони і стали жити. Господарку хорошу надбали, все б добре було. Та тільки ж як і раніше ненавидять Грицько та Степан Іванка. Заставляють всяку важку роботу робити, свиней пасти.
А в тій країні та жив цар. І була в того царя дочка — така вже красуня писана, що ну! Багато царевичів та княжевичів хотіли її взяти, та нікому цар не хотів свою доньку віддавати. От він і придумав. Посадив царівну на стовпі на високому і наказав, щоб ті, хто хоче її взяти, на конях приїхали до того стовпа. І хто на коні доскочить до царівни, то той на ній і ожениться. Почули про це й наші хлопці. Стали Грицько та Степан і собі збиратись. Годують вівсом коней, чистять їх, збрую лагодять. А Іван й каже:
— Може, і я з вами поїду?
— Та куди ти й собі між люди пнешся? Куди тобі, грішному, до царівни? Іди ото свиней пасти.
Посідали брати на коней та й поїхали. А Іван – дурак пригнав свиней у ліс, кинув у кущі козубеньку та й каже:
— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться! А сам назбирав хмизу, розклав огонь і поклав туди волосинку — ту, що батько йому дав. А тут де не взявся з вогню кінь. Та такий гарний, такий гарний, що й розказати не можна! Підставив він праве вухо Іванку, той туди вліз, а з лівого вуха вийшов такий красень, так гарно одягнений — чисто тобі царевич або королевич! Сів він на коня, а кінь його й питає людським голосом:
— Куди тебе, мій господарю, нести? Чи вище дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?
— Неси мене, коню, по травці-муравці, — каже Іван.
Кінь його й поніс. Приїхали вони до того стовпа, що царівна на ньому сиділа. Кругом людей — тьма-тьмуща! Понасходились дивитись, хто ж то царівну дістане. От стали всі кіньми в один ряд, розігналися і поскакали до стовпа. Та тільки швидко хтось на своєму гарному коні, і сам, як намальований, усіх обігнав і мало не доскочив до царівни. Скільки хто не скакав після нього, ніхто вище не доскочив. А той хлопець хтозна-де й дівся. Брати ж свого Іванка так і не впізнали. Приїхали додому, насипали вівса коням на ніч, щоб завтра рано знов до стовпа їхати.
А Іванко вернувся в ліс, пустив коня, перевдягся в свою стару одежку, взяв козубеньку з опеньками та й погнав свиней додому. Заходить він у хату, а брати сидять за столом вечеряють і балакають:
— І що то за царевич чи королевич такий був? Коли б, бува, він царівни не забрав собі!
А Іван й каже:
— А може, то я був?
— І теж туди, між люди, пнешся! Куди тобі до того царевича? На тобі ось картоплину та лізь спати під піч.
Змовчав Іванко, з'їв картоплину та й заснув. А вранці брати знов стали збиратися їхати. Просився з ними і Іван, так вони тільки посміялися з нього, а з собою не взяли, послали свиней пасти. От знов пригнав Іван свиней у ліс, пустив їх під дуби жолуді збирати, закинув козубеньку в кущі та й каже:
— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться. А сам, так як і той раз, назбирав хмизу, розклав вогонь і поклав другу волосинку. І де не взявся з вогню кінь. Та гарний такий, що й не надивиться. Ще кращий, ніж той був, збруя на ньому сріблом сяє, сам так і танцює. Підставив кінь Івануі праве вухо, той уліз, а в ліве виліз. Та така одежа на ньому гарна, що й не впізнати його. А кінь його й питає людським голосом:
— Куди ж тебе, мій господарю, нести: чи вище дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?
— Неси мене впівдерева, — каже Іван.
Кінь його і поніс. І знов Іван всіх випередив і чуть-чуть не доскочив до царівни.
Народ дивується: де такий красень-молодець узявся?
А Іванко вернувся в ліс, пустив коня, перевдягся в свою одежинку і погнав свиней додому. Заходить у хату, а Грицько та Степан такі сердиті за столом сидять і вечеряти не вечеряють, шматок у горло не лізе. Балакають.
— От, сякий-такий, де він вискіпався! Таки забере собі царівну і півцарства.
А Іван й обзивається з-під печі.
— А може, то я був?
Грицько та Степан, хоч які сердиті були, а чуть боки не понадривали зо сміху.
— Лежав би отам нишком, дурень такий!
На третій день їдуть знов Грицько та Степан. Уже й доскочить до царівни не надіються. Просився Іванко з ними, так куди там!
А він знов пустив свиней у ліс, кинув козубеньку у кущі та й каже.
— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться.
Сам назбирав сушняку, запалив вогонь і поклав третю волосинку. Де й узявся з вогню кінь. Та такий уже кінь, що й у царя такого не було! Збруя на ньому золотом сяє, а він так і гарцює. Вліз Іван – дурак коневі в праве вухо, в ліве виліз. А одежа на йому ще краща, ніж той раз була. А кінь і питає людським голосом:
— Як тебе, мій господарю, нести, чи вище дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?
— Неси мене вище дерева.
Кінь його і поніс. Тільки він до стовпа під'їжджає, а всі на його так і оглянулися і розступилися перед ним. Тут Іван як розігнався і — доскочив до царівни. А в тої напоготові вже перстень золотий був. Так вона йому той перстень у лоб і ввігнала з розгону. Ну Іванко то доскочив та й поїхав звідтіля швиденько. Ніхто і не побачив, де він дівся. А Іван приїхав у ліс, пустив коня на волю, замотав лоб онучею, щоб персня не видно було, взяв козубеньку з опеньками і погнав свиней додому. А дома вже й брати приїхали. Посідали та й балакають:
— Ну, що то таки за царевич чи королевич такий був?
— І з якої він держави сюди приїхав?
А Іван з-під печі:
— А може, то я був?
— Цить, дурню, як не хочеш бути битим! Ти краще скажи, де ти ото лоб розбив, чи чого він у тебе онучею замотаний?
— Та це я в лісі зачепився та впав на пеньок та й розбив, — каже їм Іван. — Ну, брати посміялися-посміялися з нього та й спати полягали. А на другий день цар приказує всіх хлопців із усього царства зігнати до себе в двір. Царівна ходитиме, шукатиме того, кому вона перстень у лоб ввігнала. Івана туди не погнали, бо хіба хто міг подумати, що свинопас та до царівни доскочив? Шукала-шукала царівна свого жениха і не знайшла. На другий день теж не найшли. А вже на третій день цар наказав, щоб зганяли від малого до старого всіх — і багачів, і наймитів. Не хотів Іван – дурак йти, та погнали. От ходять по рядах цар і царівна, шукають. Доходять до Івана, а в нього лоб онучею замотаний. Царівна як сіпне за онучу, та й зірвала її з лоба. А перстень як засяє! Брати Івана аж заніміли з дива такого. А царівна та Іванко одружилися, взяли собі півцарства та й жили мирно та тихо довго-довго.
