Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Іван – мужичий син

Іван — мужичий син

   Жили колись у старовину цар з царицею, і був у них один – єдиний син. От як підріс отой син, вирішили батько з матір’ю його оженити.

А він і каже:

— Не буду я женитися, поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить — на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається.

Цар скликав усіх богатирів, почав розпитувати:

— Може, хто з вас знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?

— Ні, — богатирі кажуть, — не знаємо ми, не чули про такого коня.

Розіслав цар гінців по всій землі, щоб скрізь оголошували:

— Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.

   От приїхав один з гінців у якесь село і там оголосив. Почув це один селянин, додому прийшов і розповідає жінці:

— Так і так, — каже, — якби такий молодець у нашому селі знайшовся, що про коня знає, то велено йому до царя прийти.

А син його, хлопець молодий, і каже:

— Та я ж знаю, де такий кінь є!

— Сиди вже й мовчи, — каже батько, — як вийдеш за ворота, то тебе й діти б’ють, де вже тобі до такого коня підступитися!

А син усміхається:

— Та невже ж мені з малими дітьми зв’язуватись? А от ходімо, тату, надвір, сам побачиш, чи є в мені сила!

   Вийшли. Він одною рукою дуба як схопив — пригнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив — аж злякався сам, що в нього син отакий богатир.

— Ну, синку, — каже, — тепер вірю, що з тим конем впораєшся. Якщо знаєш, де він є, то й іди до царя.

   От і пішов хлопець. Ішов, ішов, приходить нарешті до царського палацу. Тут його царські слуги спиняють, розпитують, хто такий і чого до царя прийшов?

— Я, — каже він, — Іван — мужичий син, а прийшов того, що про такого коня знаю.

   Пішли царські слуги до царя, доповідають: так і так, прийшов такий собі Іван — мужичий син, каже, що про того коня знає. Цар не повірив, щоб мужичий син міг про коня знати, але все ж наказав слугам привести його перед царські очі.

От цар і питає:

— Чи ти справді знаєш, де такий кінь є?

— Знаю, — Іван каже, — і дістати можу.

— А що ж тобі для цього треба?

— Треба мені коня хорошого та палицю добру.

— Ну, що ж, — цар каже, — іди до табунщика, що в степу мої табуни пасе, та й вибирай собі коня, якого схочеш.

Пішов Іван до табунщика, той каже:

— Оце зараз пожену я коней напувати, а ти вибирай.

   Став Іван вибирати, та за якого не візьметься за хвіст — то хвіст в руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане. Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі.

   Йде назад, дивиться — стоїть хатка обідрана, а в ній бідна бабуся живе. Тут саме дощова хмара насувається. Бабуся й просить:

— Допоможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають, ніхто не допоможе.

   От він і накрив тими шкурами її хатку, щоб дощем крізь обідрану стріху не залило. Вона йому подякувала й каже:

— Вночі вийди в степ та свисни, прибіжить до тебе кінь, його й бери!

Повернувся Іван до царя.

Той питає:

— Що ж, так і не добрав коня?

— Нічого, — Іван каже, — завтра буде кінь.

   Настала ніч. Вийшов Іван у степ, як свисне богатирським посвистом, от і прибігав до нього кінь. Прибігає і питає:

— Чого, господарю любий, бажаєш?

— Пора нам в путь-дорогу вирушати.

— Добре, — каже кінь.

   Завів Іван коня у царську стайню, прив’язав, дав пшениці біло-ярої, а сам спати пішов.

Цар устав ранком, послав по Івана, питається:

— Може, хоч уві сні коня бачив?

Той каже:

— Є вже в мене кінь, на стайні стоїть.

   Вийшли, подивилися, цар аж здивувався, що такий великий та добрий кінь.

— Тепер треба мені ще палицю, таку, щоб привезли її з лісу на двох парах волів.

   Привезли йому з лісу палицю на двох парах волів. А він підкинув її вгору, сам ліг на півтори доби спати. Прокинувся — летить палиця назад… Він підставив мізинний палець — вона у друзки й розсипалась.

— Привезіть мені, — каже, — палицю на чотирьох парах волів, бо ця негожа.

   Вони зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув її вгору, а сам ліг на три доби спати. Прокинувся, чує — палиця летить назад, гуде. Він підставив їй середній палець — вона вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.

— Ну, — каже Іван, — ця добра буде.

І збирається в дорогу. Цар каже йому:

— От як дістанеш такого коня, що моєму синові забажалося, то я тобі яку схочеш нагороду дам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.

   Поїхав він. Але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та й коня такого сам дістав. От він покликав двох богатирів, панських синів, наказує їм:

— Здоганяйте, — каже, — Івана та й їдьте разом з ним.

   Наздогнали богатирі Івана і кажуть йому, що цар наказав їм разом з ним їхати.

— Гаразд, — каже Іван, — тільки як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, щоб ми комусь одному підкорялися.

Ну, ці богатирі, панські синки, зразу ж один наперед другого:

— Я буду старшим, я буду старшим!..

А Іван — мужичий син каже:

— Ні, так не годиться. Давайте по дорозі палиці кидати — чия далі впаде, той і буде старшим.

   Погодились. Кинув один палицю по путі вперед. Ідуть день, їдуть другий — палиці нема… На третій день бачать — лежить палиця.

   Кинув другий. їдуть день, два, три — нема палиці… Знайшли аж через тиждень.

   Кинув тоді палицю Іван — мужичий син. Їдуть тиждень, другий, третій — нема палиці!..

— Це вже ми твою палицю, мабуть, проминули, — кажуть богатирі.

— Не може того бути, — Іван відповідає, — моя палиця десь у гостях.

   Проїхали ще тиждень, коли це бачать: стоїть великий дім, навколо мідна огорожа, глибокий рів, через той рів — мідний міст. Дивляться — Іванова палиця через огорожу перелетіла, ріг дому одбила, там і лежить. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх вдома не було — воювали десь. От зайшли Іван з богатирями до того дому, коней до стайні завели, самі на ночівлю розмістилися.

— Сьогодні ти підеш на міст вартувати, — каже Іван одному богатиреві, — а ти, — другому каже, — біля коней ляжеш, а я в будинку спатиму. Та гляди ж, — першому каже, — не спи, брате, уважно стережи…

   Пішов той богатир на міст, ходив-ходив, а потім ліг та й заснув міцним сном. А Іван опівночі прокинувся, вийшов на міст, бачить — спить вартовий. Коли це вітер гуде, земля двигтить — змій шестиголовий летить. Підлетів до мосту й каже своєму коневі:

— Стій, не чмихай, не трусись! Проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван — мужичий син, та його й кісток сюди ворон не занесе!

— Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам зайде! — каже Іван.

— Чи битися, чи миритися прийшов?

— Та вже ж битися, не миритися!

— Ну, — каже змій, — бий ти перший.

— Ні, — Іван відповідає, — бий ти.

   Шестиголовий змій як ударив, то Іван тільки з місця трохи здвигнувся, а тоді як вдарив змія своєю палицею, то заразом усі шість голів зніс.

   Посік він змія, спалив кістки і на вітер попіл пустив, а сам пішов у дім і спати ліг. На ранок і питає того, що на мості вартував:

— А що, добре стеріг?

— Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала, — каже той.

   На другий день послав другого вартувати на мості, а того на стайню. Той по мості походив, походив та й заснув під мостом. А Іван прокинувся, дивиться — час іти. Пішов і став на мості. Коли це чує — вітер гуде, земля двигтить, дев’ятиголовий змій летить!.. Каже змій своєму коню:

— Стій, не тремти, проти нашої сили нема дужчої на землі. Є тільки Іван — мужичий син, та сюди й ворон його кісток не занесе!

— Брешеш, — Іван каже, — добрий молодець сам зайде!

— Чи битися, чи миритися прийшов?

— Авжеж битися, не миритися!

— Ну, бий!

— Ні, бий ти перший!

   Дев’ятиголовий змій як ударив — так по кісточки Івана в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія — заразом сім голів відрубав. Вдруге замахнувся — останні дві голови зрубав… Посік тоді змія, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов у дім і спати ліг.

На ранок і того спитав:

— А що, добре стеріг моста?

— Так стеріг, що й миша не пробігла.

   На третю ніч покликав Іван обох богатирів, повісив на стіні рукавичку й сказав:

— Піду я сам стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку — як буде з неї піт капати, то пускайте мого коня. А як потече з неї кров, то самі на допомогу мені поспішайте.

   Богатирі пообіцяли все те зробити, та тільки Іван пішов до мосту, вони спати полягали та й позасинали міцним сном.

   Став Іван під мостом. Опівночі чує — земля двигтить, листя на дубах осипається. Це найстарший змій, дванадцятиголовий, летить на тому коні, що жар може їсти, а полум’я пити.

Летить він і каже до свого коня:

— Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема дужчої на всьому світі. Є десь Іван — мужичий син, ну, та він сюди не зайде, сюди й ворон кісток не занесе.

А Іван на те:

— Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам прийде!

— Битися прийшов чи миритися?

— Не за тим добрий молодець прийшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися!

— Ну, бий, — говорить змій.

— Ні, ти бий перший, ти ж найдужчий.

   Як ударив змій, як вдарив Іван — бились, бились… Вже в змія з дванадцяти голів тільки три зосталось. А Іван вже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім охляне…

   В домі з Іванової рукавички піт капотить, а богатирі сплять, нічого не чують. Тут Іван з останніх сил з руки другу рукавичку стягнув та як кине навідмаш! — і розбив стайню. Кінь його як вирвався, як прибіг до нього, став копитами бити, землю розривав…

    А ті богатирі прокинулись, бачать — з рукавички кров ллється! Треба Іванові на допомогу поспішати, а вони бояться: для чого свої голови під небезпеку підставляти?!

   А кінь тим часом землю оббив, вихопився з землі Іван і каже змієві:

— Тепер я тебе вб’ю!

— Хоч і вб’єш, — засичав змій, — хоч і коня чарівного забереш, та не доведеш його додому: є ще в мене три сестри, й мати, і батько цар Ірод. Вони тобі за мене відплатять, зі світу зживуть!

   Відрубав останні голови Іван, задумався — як йому нової небезпеки позбутися?

   Тим часом ота бабуся, що він кінськими шкурами її хату вкрив, почула, що на Івана біда насувається. Бо та бабуся чародійниця була і все знала, що на світі діється. От вона й послала до нього свого песика. Прибіг песик до Івана та й каже йому:

— Як їхатимете ви додому й схочете пити, то побачите праворуч криничку — вода як скло чиста. Не пийте ж її, а лише вдар по ній навхрест палицею, то й побачиш, що з неї буде. Як поїдете далі, схочеться вам їсти — стоятиме край дороги яблуня, вкрита наливними яблуками. Не їжте їх, а лише вдар по ній навхрест палицею — побачиш, що буде. А ще далі поїдете — побачите копицю м’якого сіна. Як схочеться вам на ньому спочити, то не лягайте, а тільки вдар навхрест палицею — побачиш, що буде.

   Вислухав це Іван, подякував песикові, забрав того чарівного коня і разом з двома богатирями поїхав додому. їдуть вони, їдуть і схотілося їм пити. Коли це бачать — біля дороги криничка, — вода як скло чиста.

— Нап’ємось, — кажуть богатирі.

— Е, ні, не можна! — каже Іван. Та як вдарить навхрест по цій криниці своєю палицею, — так кров і потекла! Бо то була не криничка, а змієва сестра.

   Поїхали далі. Схотілося їм їсти. Коли це стоїть яблуня, вся вкрита наливними яблучками. Богатирі до тих яблук, а Іван каже:

— Е, ні, не можна! — Та як вдарить навхрест палицею по тій яблуні, так кров і потекла. Бо то була друга змієва сестра.

   Поїхали далі, потомилися дуже. Бачать — коло дороги стоїть копиця м’якого сіна. Богатирі хотіли відпочити на ньому, та Іван знову не дозволив, рубонув по тій копиці — а то була третя змієва сестра.

   Та тільки вони того лиха позбулися, аж наступає попід небом велика хмара. Придивилися — а це зміїха-мати за ними женеться!

— Давайте ж, братці, втрьох битися з нею, — каже Іван, — бо сам я її не подужаю.

   Але ті два богатирі перелякалися, битись не хочуть. Пришпорили своїх коней — та й тікати!.. Повтікали зовсім, аж до свого краю.

— Ну й нехай, — каже Іван, — все одно з ними тільки морока, а допомоги ніякої.

   Тільки що ж робити? Бачить Іван, що й сам проти старої зміїхи нічого не вдіє. Коли згадав, що недалеко за горою, за лісом є велика кузня.

   От він туди й прискочив на своєму коні, а другий кінь на поводі.

— Одчиніть! — гукає ковалям.

   Ковалі відчинили йому дванадцятеро залізних дверей. Він вскочив до кузні, а двері самі собою й зачинилися. А зміїха сіла коло кузні та й почала вогненним язиком двері пролизувати.

Тут Іван і каже ковалям:

— Швидше робіть плуга, та такого здорового, щоб аж під стелю сягав, та викуйте ще великі щипці.

   Ковалі враз узялися за роботу, а зміїха все далі й далі двері пролизує. Вже тільки троє дверей залишилося, а ковалі вже зробили й плуг, і щипці.

   Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван за щипці та й вхопив її за губу розжареними щипцями! Накинув на неї плуга, вибіг надвір та й почав нею землю орати — такі скиби вивертав, як хата завбільшки. Оре й батогом періщить, а сам все щипцями за губу тисне. Орав, орав змію доти, доки вона не впала й ноги простягла.

   Сів тоді Іван знову на коня, поїхав далі. Чарівного коня на поводі веде їде він, їде, а назустріч дід старий.

— Вітаю, — каже Іван, — день добрий вам, дідусю!

— І тобі день добрий, — дід відповідав, — отак ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайся. Слухай же, що я тобі скажу: їхатимеш ти, а назустріч йтиме такий кривий та миршавий дід на дерев’янці, і казатиме він тобі, що й на своєму доброму коні ти його не випередиш… Так ти ж, гляди, з ним не зв’язуйся, не сперечайся. А вже далі, як хто тобі на путі траплятиметься, тих приймай, не відмовляйся…

   Подякував Іван дідові за пораду, поїхав далі. Коли це й справді — йде назустріч такий кривий та миршавий дідок.

— Хе-хе, — говорить, — добрий молодче, хоч і гарні в тебе коні, а мене не випередиш!

— Та я з тобою й сперечатися не стану, — каже Іван.

   Тільки те Іван промовив, як отой миршавий дідок — дерев’янкою в стремено, скочив на чарівного коня, а Івана стрілою з сідла збив.

   А тоді ухопив Іванового коня за повід та й загув — з обома кіньми!..

А то був не хтось, а сам цар Ірод — зміїв батько.

Іван як впав з коня — ледве підвівся.

   «Е, це вже біда, — думає, — видно, цар Ірод мене отруєною стрілою вдарив… Та я ж йому цього не подарую!»

   Пошкандибав Іван дорогою, почуває, що зовсім охляв. Коли це назустріч йому дід, борода до землі. Поздоровкались, розпитались — хто куди? Дід і каже:

— Піду я з тобою.

— Хто ж ви такий?

— А я «той, що може від собак оборонити».

— Що ж, ходімте.

   Пішли далі. Невдовзі зустрічається другий дід, теж до них пристав:

— Хто ж ви такий?

— Я, — каже, — Мороз.

Ідуть далі, а тут і третій дід. Теж до них пристає.

— Я, — каже, — «той, що море викосить і в копиці складе».

   Четвертий, що зустрівся, назвався: «той, що їсть і не наїсться». П’ятий: «що п’є і не нап’ється». Шостий: «біжу й не набіжуся», сьомий: «на двадцять верст бачу», восьмий: «за двадцять верст бичем улучу». Отак набралося їх стілечки, та й ідуть усі разом до царя Ірода у його державство.

   Побачив їх цар Ірод та й звелів випустити на них презлих собак, що кожна по дві голови має.

Біжать собаки — як хмара чорніє. Що тут робити?

— Та я ж тут, — каже перший дід, — я ж той, що може від собак оборонити!

   Та як почав отих собак хапати — вибив усіх і на скирти постягав. Цар Ірод бачить — собаки не помогли, він і не став більше проти них нікого випускати, дав їм у двір зайти. Зайшли вони у двір, а там посеред двору таке велике залізне склепіння. Вони під оте склепіння зайшли, а воно враз опустилося й замкнуло їх. 

   Опинився Іван з усіма дідами нібито в такій залізній хаті. А цар Ірод наказав своїм слугам скласти хмиз навколо стін тої хати та й запалити його — щоб вони там попеклися.

   Навалили вони гору хмизу під стіни й ну палити. Та як почало припікати, тут вже другий дід узявся за діло — як напустив морозу, аж іній на стінах став. Наказав Ірод слугам відкрити хату, щоб вугілля вигребти, аж дивиться — а вони там усі живі-здорові!.. Ще й кажуть:

— Що ж ти, царю, у таку холодну хату нас загнав? Ми ж мало не померли…

   Бачить цар Ірод, що так просто не подолати Івана, вирішив схитрувати.

— Нічого я вам злого не зроблю, — каже, — задам тільки вам кілька задач. Як виконаєте, пущу живих, а не зробите — голови позрубую.

   От перша задача: за одну ніч море висушіть, пісок у купу складіть.

   Ліг Іван спати, а той дід, що може море викосити, — викосив його за ніч та в копиці й поскладав. Прокинувся цар Ірод, глянув — нема води й краплі ніде… «Що за чудасія!» — думає та й задає другу задачу:

— Наготую я зараз обід, що й цілий світ нагодувати можна. Отже, коли ви самі його споживете, то пущу вас живих, а не зробите — голови позрубую.

   «Хоч би рана моя швидше загоїлася, — думає Іван, — показав би я тобі, як з нас знущатися!»

   А в Ірода була полонянка, така гарна дівчина, що й в світі другої такої нема, та ще й розумна та вміла. От вона і взялася Івана лікувати: знала різні цілющі трави та ліки.

   Тим часом наварив цар Ірод обід, що й цілий світ можна нагодувати: стільки казанів, що й у дворі не вміщається, горілки поналивав кілька тисяч бочок. Посідали всі до столу. Іван журиться: «Ми ж і за три роки стільки не з’їмо». Аж тут як заходилися їсти та пити оті діди, що «їсть і не наїсться» та «п’є та не нап’ється», як почали вони обидва трощити, то ще й мало здалося!..

Дивується цар Ірод, каже:

— Хто завтра раніше води з моря принесе: чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви — живі будете, а ні — голови з пліч.

   Вранці царева дочка взулася у чоботи-скороходи, шапку-невидимку надягла й подалася до моря. А той дід, що «біжить — не набіжиться», побіг ще швидше та раніше за неї набрав води з моря, біжить назад. Вона як побачила — сипонула йому під ноги сонного зілля, він і впав та й заснув біля відра.

   Чекає Іван із своїми дідами — нема щось того, що побіг. Чути — вже й дочка-скорогонка повертається, а того нема… Де ж він? Глянув тоді той, що «за двадцять верст бачу», і побачив — лежить той і спить. Кличе мерщій того, що «за двадцять верст бичем улучу». Цей як розпустить свій бич та як потягне того, що заснув!.. Враз прокинувся, за відро й щодуху бігти! — і прибіг, воду приніс раніше, ніж Іродова дочка.

   Бачить Ірод, що нічого не може вдіяти хитрістю, розлютився дуже й наказує тягти Івана та його супутників на залізний тік — голови рубати. Виводять Івана, а дівчина-полонянка й каже йому:

— Загоїлася вже твоя рана.

   Тут як ухопив Іван царя Ірода та як шпурнув його аж на гострий шпиль його палацу — так цар Ірод і дух спустив, а слуги всі перелякалися та й порозбігалися хто куди. 

   Узяв Іван того коня, що жар їсть і полум’я п’є, сів на нього, а дівчину-полонянку на свого коня посадив. Діди ж йому кажуть:

— Послужили ми тобі, Іване, а тепер підемо іншим добрим людям служити.

Попрощалися з Іваном та й пішли.

   Приїхав Іван у своє царство, до царського палацу, віддає цареві того коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається.

Зрадів цар, каже синові:

— Є тепер в тебе той кінь, що ти хотів мати. Треба тобі наречену шукати.

— А чого ж там її шукати, — царевич каже, — коли ось дівчина переді мною, що такої красуні, мабуть, в цілому світі не знайти!

З нею я й одружуся.

— Е, ні, — каже Іван, — ця дівчина — моя наречена. Вона мене врятувала,  вилікувала, я її з полону визволив. Я її люблю, й вона мене любить, і нікому я її не віддам.

   А ті два богатирі, що з Іваном їздили, стоять тут же та аж корчаться з заздрощів, що Іван — мужичий син без них і коня чарівного здобув, ще й дівчину-красуню. От вони й кажуть цареві:

— Хіба ж годиться із такою красунею мужичому синові одружуватися?! Вона може бути жінкою тільки царського сина або богатиря панського роду!

— Правильно говорите, — каже цар, — хай буде вона моєму синові жінкою!

Тоді Іван скипів та до царя:

— Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніколи кривди мені не чинити! Де ж твоє тверде царське слово?! Я трьох зміїв-велетнів убив, сестер зміїних знешкодив, стару зміїху й царя Ірода порішив, щоб не було вже від них людям горя та лиха, ще й коня чарівного привів тобі. Коли ж ти за все отак платитимеш, своє слово ламатимеш, то й тебе з усім твоїм родом зі з світу зведу!

   Та як замахнеться своєю палицею — аж всі дерева пригнулися, а царський палац захитався. Цар злякався, замахав руками:

— Годі, годі, забирай свою дівчину, йди собі куди хочеш! Синові своєму я королівну яку-небудь висватаю!

   А Іван — мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо. Але вже ніколи не вірив він ні царському, ані панському слову.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар