Ківш лиха
Ківш лиха
У багатого батька був один син, а батько нажив худобу неабияк, а таки чесно. Багато поту вилилося з його, багато крові зіпсувалося, поки заблищали у нього в кишені червінці. Синові про те байдуже. Він виріс серед червінців, то йому вони недорогі були. Як дасть батько, то він і сіє грішми, як половою, аж слід його сяє. Дививсь-дививсь на це батько — і гірко йому було, що син робити не хоче, а його зароблене добро так нехтує. Уже й казав, і вмовляв — нічого не вдіє. Отой надумався батько.
Пішли якось батько з сином до річки, посідали, балакають. Іде якийсь чоловік і несе горобця продавати. Син зараз і виймає золотого.
— Дай мені! — каже батько.
Син дає. Батько заміривсь рукою стиха на річку, наче хоче золотого кинути, а син і байдуже. Батько вдруге заміривсь. Син нічого. Узяв батько тоді та й кинув у воду червінця. Син навіть і не спитавсь у батька, навіщо те й до чого, а зараз в кишеню та й вийняв другого червінця. Батько бачить, що лиха година, та й каже синові:
— Ось віддай мені капшок з грішми!
Син дає. Тоді батько знову:
— Іди ж, ти, — каже, — як оце ти є, та зароби червінця! Як заробиш, отоді приходь, а то господь з тобою — краще я на сиріт віддам.
Син аж засміявся:
— Піду, — каже.
А собі думає: «От розумний батько! Чи диво то червінця заробити!»
От і пішов він. Ішов чи довго, чи ні, та й замислився: «Що ж я робити вмію? Письмо я знаю!» От і пішов по місту шукати роботи письменської. Та куди не поткнеться — скрізь не треба.
А тут уже й їсти хочеться. Продав він кожушину — ходе у легенькому, а вже холодна осінь. Прийшов у бакалійницю, проситися у крамарчука у прикажчики. Питаються в нього:
— Де ж ви були? Що знаєте?
— Я, — каже, — жив біля батька, був коло хліборобства.
— Та й тільки? — кажуть йому. — Не треба нам таких. Узяти вас хіба за хлопця-попихача, так ви більше з’їсте, ніж зробите.
Що його робити? А тут холодно, а тут їсти хочеться. Пішов він до Дніпра — там пароходів та усяких суден без ліку стоїть. Нічого робити, найнявся він лантухи тягати. Як лозинка від вітру, гнувся він під тими лантухами важкими, ноги трусились, боліли. Увечері з незвички як упав на вулиці, так і заснув. Був би замерз, та солдат-поліціянт побачив, до поліції відвіз, думав, що п’яний.
Другого дня те ж, третього, четвертого — усе те ж. Він уже й недоїдає, недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще й далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато.
Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже повесні зібралося у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого. Тоді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки.
— Здоров, тату!
— Здоров, синку! — каже батько. — Ну, синку, приніс?
Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймає щось загорнуте у ганчірочку, а потім ще й у папірець. Це червінець. Та й боїться давати батькові.
Узяв батько, повертів того золотого у руках, та як замірився в річку. Син як схопить батька обома руками за руку, як крикне:
— Ой, батеньку, батеньку!
А сам як не свій. Тоді батько засміявся та й каже:
— Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, по чому ківш лиха, як достається червінець. Отепер ти мені син, і моя худоба буде тобі.
І з того часу син годі вже гроші розкидати, такий працьовитий та хазяйновитий зробився.
