Королевич та залізний вовк

   Були собі король з королевою, і мали вони єдиного сина, малого королевича. От одного разу поїхав король полювати та й надибав у лісі вовка, та не звичайного вовка, а залізного, такого, що ніколи ніхто не бачив. Упіймав король із своїми ловцями того вовка і привіз додому.

Замкнув вовка до льоху і каже королеві:

— Ось візьми, серденько, цей ключ від льоху та сховай у кишеню, щоб ніхто, бува, вовка не випустив.

   А сам розсилає гінців по сусідніх королівствах, щоб з’їжджалися всі королі та пани до нього на бенкет: хоче похвалитися небувалою здобиччю — залізним вовком.

   З’їхалися пани, королі. Посідали за столи, почали бенкетувати. А малий королевич тим часом у дворі бавиться: стріляє із срібного лучка золотою стрілкою. От як стрельнув він, а стрілка і влучила в маленьке віконце, просто до льоху впала через грати. Підбіг королевич до віконця, — як йому стрілку дістати? Дивиться, а там залізний вовк сидить.

— Вовчику, вовчику! — каже королевич. — Віддай мені мою стрілку!.

— Випусти мене з неволі, то я тобі стрілку віддам і ще колись у пригоді стану.

— Як же я випущу, коли ти замкнений?

— А ти піди до мами, — каже вовк, — до неї пригорнися та й витягни ключик у неї з кишені. Відімкнеш мене тим ключиком, а потім знову потихеньку його в ту саму кишеню покладеш. Тільки нікому не кажи.

   От королевич побіг до матері та так і зробив, як його вовк навчив. Випустив вовка, забрав свою стрілку, а ключ назад потихеньку поклав.

От гості як напилися й наїлися добре, король їм і каже:

— Тепер я вам, панове, покажу звіра такого, якого ви ще й не бачили.

   Бере він у жінки ключ, веде панів та королів до льоху. Відімкнув двері — а вовка нема! Гості дивуються, посміхаються, між себе потихеньку говорять: «Може, й не було тут ніякого звіра?» Розсердився дуже король, скликав слуг, питає: хто вовка випустив? А слуги кажуть:

— Нікого й у дворі не було, крім королевича!

   Покликав король сина, почав його питати. Тут хлопчик і розповів про все.

— Замкніть його до льоху! — наказав король розгнівано. — Хай тільки гості роз’їдуться, то я його найстрашнішою карою покараю за те, що мене отак перед усіма панами й королями зганьбив!

   Настав вечір, почали гості роз’їжджатися. Та мати – королева не стала чекати, поки гості роз’їдуться, тишком – нишком відімкнула сина й каже йому:

— Ти, синочку, заховайся десь, поки батько не пересердиться.

   От він і побіг у ліс, щоб там сховатися. Та так бідолашне хлоп’я налякалося батькових погроз, що й не знати куди забігло. Вже й ніч настала, темно в лісі, дикі звірі виють, чагарі путь заступають. Спинився королевич і заплакав гіркими сльозами:

— Ой вовчику, вовчику, через тебе мені гинути доведеться!

Не встиг проказати, коли зирк — залізний вовк перед ним!

— Не бійся, королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу. Кажи, чого ти хочеш?

— Виведи мене з цього лісу!

— Сідай на мене, — каже вовк. — Везти тебе додому чи геть від дому?

— Вези геть від дому, — каже королевич, — бо боюся я батькової найстрашнішої кари!

   Сів королевич на вовка, той і повіз його через ліс. Біг, біг, цілу ніч біг, на ранок вибіг з лісу на битий шлях.

— Ну, — каже, — з лісу я тебе вивів. Тепер прощавай, а як треба буде, стану ще тобі в пригоді!

   І зник у лісі. Пішов королевич куди очі світять. Коли це їде шляхом якийсь пан на доброму коні. Побачив хлопчика й каже:

— Куди, хлопче, чимчикуєш?

А королевич побоявся сказати, хто він такий, та й відповідає:

— Я, — каже, — сирота, йду найматися до добрих людей.

   Ото як біг королевич лісом, то дорогий жупан у чагарях подер, пошматував, шапку загубив, чобітки побив,— тому панові і невтямки, що перед ним королівський син.

— Ну, наймися до мене, — каже.

   Королевич погодився. Посадив його пан позад себе на коня і поїхав з ним до себе додому, у чужодальню сторону.

   А в батьковому палаці, ще як ввечері гості роз’їхалися, то й король вже пересердився, але не схотів з льоху сина випустити.

— Хай, — каже, — переночує там на голому камінні, ото й буде йому моє покарання.

   Вранці пішов до льоху, а королевича нема!.. Тут мати й призналася, що сина випустила і наказала сховатися. Почали королевича шукати, весь ліс обшукали, та марно. «Мабуть, його дикі звірі в лісі з’їли», — гадають. Плачуть, тужать король з королевою за єдиним сином, та сльозами лихові не зарадиш!..

   Живе королевич в чужодальній стороні, робить у того пана на стайні. Вже й кілька років минуло, підріс він, і такий став з нього красень – молодець, справжній богатир! А в тому королівстві була в короля дочка єдина, красуня несказанна. Багато королевичів сваталося до неї, та вона за жодного не хотіла йти. І сказала вона своєму батькові, що за того піде, хто до віконця в її високому теремі конем доскочить та з її руки перстень зніме. От король і оголосив скрізь по всій землі, щоб з’їздилися, хто тільки хоче у тих змаганнях змагатися, — чи з панів, чи з королів, чи простого роду.

   Збирається на змагання й той пан, що в нього королевич служив. А королевич пішов собі на стайню, виплакався й каже собі: «Гай, гай, якби можна було, то й я б скакав. Та нема в мене доброго коня, ніяк мені до королівни доскочити!» Тільки проказав, коли зирк — залізний вовк перед ним.

— Не плач, — каже, — королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу!

   Затрясся тут вовк — і раптом став з нього такий гарний кінь, якого ще й в світі не було.

— Сідай, — каже, — на мене, — королевичу, та їдьмо до королівського палацу.

   Поїхали вони до палацу. А там вже зібралося панів, королів та простих парубків сила – силенна. Почали скакати. Хто тільки не скочить, ніхто не доскочить. І королевичів пан скаче, але не може доскочити. Розігнав тут свого коня королевич та як скаконе — до самого віконця доскочив і з королівниної руки перстень зняв. Зняв перстень, ще й руку поцілував, а сам назад! І так хутко зник, що ніхто й не вгледів, де він подівся.

Вийшов король на ганок, питає:

— Хто доскочив?

   А той пан, що в нього королевич служив, виїжджає наперед і каже, що то він. Королівна каже — ні, не він. А батько їй на те:

— Дай спокій! Він би не казав, якби не доскочив.

   І наказує їй готуватися до весілля. Королівна плаче, сперечається, та проти батькового наказу нічого не вдієш!..

   Почали готуватися до весілля. Напередодні того весілля вийшов королевич за стайню й плаче. Коли раптом — вовк перед ним.

— Чого плачеш, королевичу?

— А як же мені не плакати? То ж я до королівни доскочив, а мій пан її облудою бере. І вже на завтра весілля призначене!

— Цить, не плач, — каже вовк. — Буде вона твоя. Ось тобі бубон, як почнуть весілля гуляти, стань серед двору перед палацом та затарабань у нього. Побачиш, що з того буде.

   Ніч минула, день настав. Почали в палаці весілля гуляти. А королевич пішов до палацу, став серед двору та як затарабанить у той бубон! Враз стало військо довкола палацу, і кожен солдат в руках не зброю тримав, а квіти.

   Пани та королі, що на весілля приїхали, всі повибігали — що таке? І королівна вибігла, стала на ганку. А всі солдати до неї підходять і квіти їй подають. А королевич стоїть попереду й у бубон б’є.

Здивувався король, питає:

— Хто такий?

— Та це мій слуга, — відказує той пан, — сирота мужицького роду.

— Ні, — каже королевич, — не мужицького роду я, а королівський син. Пан цей облудник і шахрай, а до королівни доскочив не він, а я!

   І простягає він королівні руку, а на руці перстень блищить. Глянула на нього королівна і впізнала — то й справді він з її руки перстень зняв ще й поцілував її.

— Ось, батечку, мій справжній наречений! — каже.

   Тут бачить пан, що непереливки, викрита його брехня, та й ходу з двору! А королівна руку подала королевичу і повела його до палацу.

   Тут і весілля відгуляли, мед – пиво кружляли, і я там сидів, мед – вино пив, по вусах текло, а в роті не було.

повернутися до: Українські народні казки⇒