Котигорошко
Котигорошко
Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже:
— А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Вони кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері.
— Ввесь день орали, а ви нам не прислали й пообідати.
— Як – то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукала?
Брати й кажуть.
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, биться чи мириться?!
— Ні, — кажуть, — биться!
— Ходіть же на залізний тік!
Пішли на залізний тік биться. Не довго й бились, як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді тільки живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, — нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі… Жінка взяла горошинку та й з'їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води, — не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь, — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, — люди й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й забрав.
От і питається раз Котигорошко в батька та матері.
— Десь повинні були в мене бути брати й сестри.
— Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра й шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну, — каже він, — так я ж піду їх шукати. Батько й мати умовляють його.
— Не йди, сину, шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку, що всилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, як замахнув, як кинув угору… Та й каже до батька.
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме вона через дванадцять діб.
Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже.
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
— На, — каже, — перекуй, щоб було по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту жбурнув угору та й ліг знов спати на дванадцяту добу. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве, — аж земля труситься. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об нього, — тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, — піду.
Узяв ту булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався, пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до такого великого двора. Входить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка дома.
— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
— Здоров був, парубче. Та чого ти сюди зайшов, прилетить змій, то він тебе з'їсть.
— Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв; а шестеро братів пішло визволяти та й загинуло.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та не знаю, чи ще живі, чи, може, й на попілець потрухли.
— Я тебе визволю, — каже Котигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам: — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату…
— Ге, — каже, — людський дух пахне!
— Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.
— Агов, хлопче, — а чого тобі тут треба? Биться чи мириться?
— Де то вже мириться, — биться! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім! Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти попереду!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як замахнув булавою, як ударив змія, — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє, — зовсім убив.
Пішов тоді в льохи – темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки – тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оденку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішов додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли там скільки дороги, сіли під дубком спочивати. А Котигорошко притомився після того бою та й заснув дуже. А ті шестеро братів і радяться.
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам побив. Та й добро змієве він собі все забере.
От радилися – радилися та й урадили, тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликами до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір розірве. Як урадили, так і зробили, прив'язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як смикнувся, — так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.
Підходить до хати, аж чує; брати вже прийшли та й розпитуються в матері.
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же! Син Котигорошко був та вас пішов визволяти. Вони тоді.
— Оце ж ми його прип'яли, — треба бігти та відв’язати.
А Котигорошко як ввійшов з тим дубком у хату,— мало хати не розваляв.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я по світу.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та йде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік, руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
— Боже поможи!
— Дай боже здоров'я!
— А що то ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходімо разом!
— Ходімо!
Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом!
— Ходімо!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами над річкою: як крутнув вусом, — так вода й розступилася. Що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— Боже поможи!
— Дай боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, та й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом.
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі, — Вернигора перекине; де ліс, — Вернидуб виверне; де річка, — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку, — нікого нема. Котигорошко й каже:
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері.
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам, — каже Вернигора.
Двері відчинились та й знов хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його за цвяшок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори з спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь – крутивсь, якось відірвав свого чуба космик, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали спати. На другий день устають. Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли й лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на цвяшок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба з спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з цвяха зірвався та й нумо швидше обідати варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом запізнивсь?
— Та задрімав, — каже, — трохи…
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже:
— Ну, та й ліниві ви обідати варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.
На другий день так і є: ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко дома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.
— Відчини!
— Стривай, відчиню,— каже Котигорошко.
Відчинив двері, — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.
— А чого тобі? — питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого, — каже дідок та доп'явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко;
— То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його до дуба, розколов його, заправив у розколину дідову бороду й защіпнув її там.
— Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, поки я знову сюди прийду.
Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило.
— А що обід?
— Давно впрів.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть лиш — я вам таке, диво покажу, що ну!
Приходить до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.
— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходімо його шукати.
А де дідок того дуба тяг, — там так і знать, що волочено, — вони за тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:
— Лізь туди, Вернигоро!
— А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.
— Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам. Давайте плести шнури!
Наплели вони шнурів, умотав Котигорошко руку в кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна, — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, — аж дивиться, стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що й в світі кращої нема.
— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
— Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.
— Є, — каже вона, — дідок, бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, — він тебе вб'є, бо вже багато він людей побив.
— Не вб'є! — каже Котигорошко, — то ж я йому й бороду защіпнув. А ти ж чого тут живеш?
— А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли так справді, сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже.
— А чого ти прийшов? Биться чи мириться?
— Де вже, — каже Котигорошко, — мириться — биться!
От і почали вони биться. Бились – бились, і таки вбив його Котигорошко своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, що він спускався. Прийшов та й гукає.
— Агов, брати, — чи ви ще є?
— Є!
Він прив'язав до мотуза один мішок та й сіпнув, щоб тягли.
— Це ваше.
Витягли, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок.
— І це ваше.
І третій їм віддав, — усе, що добув. Тоді прив'язав до мотуза королівну.
— А це моє, — каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумались.
— Нащо будемо його тягти? Нехай краще й королівна нам достанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо, — він упаде та й уб'ється.
А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось, — узяв та й прив'язав до мотуза каменюку та й гукає.
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!
— Ну, — каже Котигорошко, — добрі ж і ви!
Пішов він тим світом. Іде та й іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує, — на дубі пищать грифенята в гнізді.
Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив? А діти кажуть:
— Як не з'їси, то ми скажемо.
— Ні, — каже, — не з'їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба, — я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все я полечу, а тут піде дощ, — вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав! Ну, та дарма, — треба летіти. Візьмімо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м'яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, — полетіли. Летять та й летять, то гриф як поверне голову направо, то Котигорошко йому і вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли, — от-от уже долітають до сього світу. Коли гриф і повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в пащу. Вилетіли нагору, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав на свою ногу:
— От чого, — каже.
Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою, — вона й приросла.
Гриф тоді вернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у його живуть та сваряться проміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, думали, що він їх повбиває. А він і каже:
— Рідні брати, та й то зрадили, — мушу вас простити.
Та й простив. А сам одружився з тією королівною та й живе.