Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Козак Мамарига

Козак Мамарига

   Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь – дорогу, куди очі світять.

Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка.

— Добридень, парубче! — каже.

— День добрий і вам! — відповідав той. — А хто ви такий є?

— Я козак Мамарига, служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі світять. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку – волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік.

— А де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— Ну, ходімо разом, будеш мені за брата.

   Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка.

— Добридень, парубче! — кажуть.

— День добрий і вам, — відказує той. — А хто ви такі є?

— Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку – дротянку, таку, що сама будь – яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрав. Та не став я того ждати, взяв та й утік.

— А де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, зустрічають третього.

— Добридень, парубче!

— День добрий і вам. А хто ж ви такі?

— Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?

— А я, — каже третій парубок, — наймитував в одного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати, то я й утік.

— Де ж ті чоботи?

— Розбійники в лісі напали й відняли.

— Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата.

   Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть — так і йдуть, Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:

— Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде.

   Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощалися вони і розійшлися — той на ту дорогу, а той на ту… Пішов далі козак Мамарига. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галяву. Коли дивиться — чотири чоловіки один з одним б’ються.

Він до них:

— Добридень, — каже, — люди добрі, за що це ви б’єтесь?

А вони відповідають:

— Та ось є в нас торбинка – волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка – дротянка, що будь – яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще в в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й б’ємося.

   «Еге, — думає козак Мамарига, — це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить:

— Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не поділить вас, як я.

— Згодні, — кажуть розбійники, — діли нас, козаче Мамариго!

— Отак зробіть, — каже він. — Покладіть отут біля мене торбинку – волосянку, торбинку – дротянку й чоботи і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галяви. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби, потім другий і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться.

   Побігли вони на той кінець галяви, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив.

— Гей, козаче — каже кінь Гивер — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх комишу?

— Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига.

   Як звився кінь понад деревами! Розбійники побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати! А козак Мамарига від’їхав далеко тим конем та й думав: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну й дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати.

   Довго там чи хутко, а приїжджав він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар і питає:

— А хто ти є та куди їдеш?

— Я, — каже, — козак Мамарига, їду шукати моїх побратимів.

Зрадів той чоловік, кинувся до нього:

— Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку – волосянку знайшов і від пана втік!

— Отож я й привіз тобі твою торбинку – волосянку! — каже козак Мамарига.

   Тут побратим бере його за руку, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку – волосянку та й дає йому.

— Ні, — побратим каже, — не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку.

   Погостював Мамарига в свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав — тих двох шукати. Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар — а то другий побратим, що колись торбинку – дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки – дротянки відмовився:

— Я, — каже, — з твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде.

   Погостював козак Мамарига і в цього, поїхав третього шукати. Їздив, їздив по світу та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар — а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився.

— В мене, — каже, — від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи не потрібні — нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть.

   Попрощався козак Мамарига із цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя – долі шукати. Їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі і торбинку дротяну дістав:

— Торбиночко – дротяночко, став мені шатро!

   Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку – волосянку розшморгує:

— Торбиночко – волосяночко, дай мені їсти й пити!

   Враз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні, — їж, пий донесхочу. А тоді тільки скаже:

— Торбочко, уберись!

Все й прибереться знову в торбу, як і не було.

   Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж віддасть. Та тільки хто не брався — ніхто не може того дуба зрубати.

Почув про те козак Мамарига й каже:

— Що ж, спробуємо зрубати!

   Поїхав він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.

— Хто такий? — питає.

— Я, — каже, — козак Мамарига, можу тобі скарб з – під дуба дістати.

— Ну, — король каже, — як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч — твоя голова з пліч!

   От настала ніч, козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку – дротянку:

— Торбиночко – дротяночко, зрубай дуба, коріння викорчуй, скарб дістань!

   Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбинці поховалися.

   Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ганок та так і оторопів: нема в дворі дуба — вже зрубаний, а там, де він стояв, — тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти — скарб незліченний.

Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ганку.

— Ось, — каже, — давно вже все зроблено!

— Справді, зроблено, — каже король. — Бери тепер за себе мою дочку!

А королівна вередує, не хоче:

— Чого це я маю за простого козака йти?

— Нічого не вдієш, — каже король, — треба йти.

   Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже:

— Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу!

— Не хочеш, то твоя воля, — каже король, — а тільки другої половини я не дам!

  Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку.

— Бувайте здорові, — каже. — Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю.

Сідає на коня і жінку саджає.

— Як тебе нести? — питає кінь Гивер.

— Неси поверх дерева!

   Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось — камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига здіймає з плеча торбу – волосянку.

— Торбочко – волосяночко, дай нам їсти й пити!

   Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й в свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.

— Торбочко – волосянко, уберись!

   Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали вони тоді на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком – нишком встала, торбинки обидві захопила та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає:

— Куди тебе нести?

— Неси, — каже, — до мого батька!

І поніс її кінь, тільки й бачили!

   Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема ні коня, ні жінки, ні торбинки – волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать.

— Е, — каже він, — як чоботи тут, то ще козак Мамарига не згине!

   Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягідку вирвав, кинув у рот — і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот — виріс другий ріг.

— Гай – гай, — каже він, — як же мені з такими рогами жити?!

Коли дивиться, — стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно.

— А що, — каже, — може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде.

   Вирвав з того куща ягідку, з’їв — і спав один ріг. Вирвав другу, з’їв — і другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка. Як став підходити, сяк – так перебрався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ганку.

Гукає:

— Ягоди – ягоди!

Королівна почула, посилає служницю:

— Піди, — каже, — подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.

Служниця вийшла, питає:

— Чи добрі ягоди та чи дорогі?

— Дорогі, та добрі.

— Почому?

— По срібному карбованцю ягідка!

   Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні.

— На, — каже, — купи мені тих ягід.

   Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає у рот та відразу й другу, теж в рот, — і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула — та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся.

— Що це таке? Що ти їла?

А вона плаче й про ягоди розповідав.

— Не може того бути, — каже король, — щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?

   Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?!

   Скликав король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз’їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились – подивились, нічого не зроблять, не спадають роги! Посилав король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі із чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нічого не вдіють…

   Королівна плаче – розливавться, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!»

От приходить козак Мамарига до короля.

— Добридень, — каже, — тестенько, може, я вам допоможу?

— Ой, зятенько, допоможи! — каже король. — Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!

— Гаразд! — каже він і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає:

— Чоловіче мій любий, дай же й мені!

— Ні, — він каже, — тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла?

— Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку!

— А торбинки, волосянка та дротянка, де?

— Цілі твої торбинки, в спальні висять. Порятуй мене!

— А не будеш більше мене кидати?

— Не буду до віку вічного!

   Тут бере він ягідку і кидає їй у рот — враз один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як і була.

 — Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!

   Почали вони тут радіти, мед – вино пити. Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка – волосянка кожному їсти – пити дає, а дротянка будь – яку роботу робить.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар