Кругленьке словечко
Кругленьке словечко
Задумав один парубок женитись. От думає він, кого б тут у старости узяти? Піду я до свого рідного дядька, візьму я його у старости. Так і зробив – прийшов до дядька і каже:
— Дядюню, дядюню, пособіть, будь – ласка, моєму горю, ходімте, я вас пошлю у старости.
Дядько питає:
— А до кого, племіннику, думаєш мене посилати?
— Я думаю, дядюню, хоть би і до Гордія Івановича Вертогора, у нього дівка брава: очі чорні, сама моторна, треба б до неї посилати.
Дядько йому і каже:
— Я пособив би твоєму горю, якби ти був трошки розторопніший, а то підеш з тобою між люди, та тільки стиду через тебе наберемся і з тим вернемось.
Племінник каже:
— Як ви так, дядьку, кажете, що я не розторопний, хіба я уже дурний, чи що?
— Та не то, що ти дурний, а тільки, що у тебе мова якось – то не дуже гарна, що скажеш, то усе не до діла.
— Як – то так?
— Та так! Оце як підемо, увійдемо в хату, то подумай, що там треба з людьми говорити!
— Як – то, що говорити?
— Як ти увійдеш у хату, поздоровкався б з людьми гарненько, подумав би, якого словечка там сказати гарненького, кругленького.
— Ну, спасибі, дядьку, за добру науку! Так я уже і буду казати.
Пішли вони до Гордія Івановича. Той попросив їх у хату, посадив за стіл. Начали вони про своє діло говорить, а молодий сидить за столом і думає: «Як би тут не забути дядькову настанову? Якого б тут словечка сказати би гарненького і кругленького?»
Та й надумав, як крикне на все горло:
— Обруч! Обруч! Обруч!
Гордій Іванович і вилупив на його очі, та й питає:
— Де це ти бачиш обруча?
А наш молодий і каже:
— Еге, що ж, що нема обруча? Мене дядько так учив, щоб я сказав словечко кругленьке, гарненька: ну, я і сказав кругленьке: якого тобі ще круглішого треба, як обруч?