Кирик

   В одному місті жив Кирик – мужичок. Стала Кирикові велика біда: умерла саме в жнива дити­на. Тепер бідний Кирик ходить, шукає, нема кому ямки копати, нема кому труну робити; ніхто не хоче — ніколи. Пішов Кирик до попа.

— Прийшов до вашої милості, щоб йшли дитя хоронити.

— А є у тебе, Кирику, карбованець?  — нема, — каже.

   Не хоче піп дитину хоронити. Прийшов додому Ки­рик, плаче — ніхто його не слухає. Пішов він сам яму копати. Копає Кирик ямку, дивиться — іде ді­док:

— Здоров був, Кирику! Що ти тут робиш?

— Сталась мені велика біда: умерла в жнива дитина; ніхто не хоче яму копати, то сам копаю.

— Підожди, Кирику, не копай, іди зі мною!

Прийшли вони на долинку.

— Викопай тут, Кирику, ямку на дитинку.

   Став копати Кирик ямку на дитинку, викопав з сріб­ними карбованцями скриню. Кирик зрадів, при­йшов додому, взяв коня і поїхав в місто, купив куль муки пшеничної, пшона, сала. Вертається, коли у ньо­го повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копати (дізнались, що у Кирика гроші є). При­йшов Кирик до попа, вийняв на стіл грошей сорок карбованців.

— Прошу, батюшко, дитину хоронити з почестями!

— Зараз, Кирику, іди додому; я зараз буду.

   Не дійшов Кирик додому, як уже іде дванадцять попів з дванадцяти церков. І цей піп з попадею йде. По­чали дитину з почестями хоронити, як купецького сина, доховали дитину і сіли трапезувати. Піп хоче спитати Кирика, де – то він грошей дістав. А попадя і каже попу:

— Не допитуйся тепер, бо будеш із хати вилітати. Дочекай посту. Кирик ніде не дінеться. Стане він сповідатися, спитаєш його, де він гроші взяв. Не признається — не станеш його сповідати.

   Піп дожидає посту. Став Кирик сповідатися, став піп його допитувати, як він добув грошики.

— Які ти гріхи маєш?

— Батюшко, чоловік що ступив, то й согрішив.

— Ні, я чув, що у тебе є якісь грошики непевні, що ти їх підчепив…

— Ні, батюшко!

— Ну, не признаєшся, ступай геть  з – перед моїх очей.

Приступає знов Кирик, нахилився піп і питає знов.

— Так, — каже, — правда, батюшко, знайшов я скриню.

— Я це знаю, — каже батюшка, — але ті гроші не­певні. Принеси їх сюди. Я одслужу молебень, то мені буде часточка, тобі часточка і на церкву час­точка.

— Добре, — каже, — нехай і буде так. Одправив піп вечерню, приходить додому.

— А що? — каже попадя.

— Знаю вже, де Кирик грошей набрав. І розповів їй усе.

— Почекай, — каже, — не йди до нього: я так зроб­лю, що всі гроші будуть твої.

   Побігла попадя до шевця і випросила в нього шиль­це і дратву. Прибігає додому, зняла з горища волову шкуру. Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги — на руки, задні ноги — на попові ноги, — роги на голову. Обшила попа шкурою, зробила з нього чорта.

— Іди тепер до Кирика та постукай у вікно, він ще не спить, та й скажи: «Ага! Забрав мої гроші, та й ще хочеш дати попові на церкву! Віддай їх зараз, а то увесь цей дім рознесу і всі душі заберу», — то він тебе злякається і віддасть гроші.

   Прийшов піп під вікно, та й заторохтів рогами. Ки­рик подивився, — а місячно, — думає, що диявол.

— Чого тобі, нечиста сило, треба?

— Ага! — говорить. — Узяв мої гроші, а душі не віддав? Оддай мені гроші, а то я тобі цей дім рознесу і душі заберу.

— Почекай, — каже Кирик, — я тебе боюся. Я тобі віддам їх через двері…

   Подав йому через двері скриньку. Прийшов піп до­дому. Попадя хотіла взяти ту скриньку, а вона попові до руки приросла. Стала вона віддирати з попа волову шкуру — стала з попа кров бігти. Шкура приросла, і став з попа чорт…

повернутися до: Українські народні казки⇒