Кирило Кожум'яка

   Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого ро­бити, коли давали городяни, треба і йому давати. По­слав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й по­любив. От вона до нього підлестилась та й питається раз:

— Чи є, — каже, — на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

— Є, — каже, — такий у Києві над Дніпром. Як за­топить хату, то дим аж попід небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити шкіри (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне – то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з шкірами трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

   Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була. Думала – думала, а далі й написала до отця.

   «Отак і так, — каже, — у вас, панотче, є в Києві чоло­вік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Бла­гайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з нево­лі! Благайте його, панотченьку, і словами, й пода­рунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!»

   Написала так, прив'язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й при­летів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по подвір'ю та й побачили голубка.

— Татусю, татусю! — кажуть. — Чи бачиш — голу­бок від сестриці прилетів!

Князь перше зрадів, а далі подумав – подумав та й засумував:

— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!

   А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж доч­ка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину.

— Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Ки­рилом Кожум'якою?

— Є, князю. Живе над Дніпром.

— Як же б до нього приступитись, щоб не образив­ся та послухав?

   Ото сяк – так порадились та й послали до нього най­старіших людей. Приходять вони до його хати, відчи­нили помалу двері та й злякались. Дивляться, сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять шкір, тільки видно, як коливає отакенною бі­лою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»

   Кожум'яка жахнувся, а дванадцять шкір тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:

— Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою… А він і не дивиться, й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять шкір порвав.

   Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили – просили та й пішли, понуривши голови.

Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся стар­шина.

— Чи не послати нам іще молодших?

   Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті шкіри.

   Далі надумався князь і послав до нього малих ді­тей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали нав­колішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не ви­терпів, заплакав та й каже:

— Ну, це ж уже для вас я роблю. Пішов до князя.

— Давайте ж, — каже, — мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!

   Обмотався коноплями, осмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.

А змій йому й каже:

— А що, Кириле? Прийшов битися чи миритися?

— Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим!

   От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоро­венною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як вогонь горить — так йому жарко, і поки збі­гає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями, і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою луп та луп, аж ехо йде. Бились – бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Ки­рило змія ще краще, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.

   А по горах народ стоїть як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ стоячи на горах так і сплеснув пу­ками:

— От так Кирило! От так Кожум'яка!

   А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того – то часу й почало зватися те урочище, де жив Кирило, Кожум'яками.

повернутися до: Українські народні казки⇒