Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Ледащиця

Ледащиця

   Десь-не-десь були собі чоловік із жінкою і мали одну дитину — дочку. Люди за­можні, а дитина вдалася гарна та втішна: вони давай її пестити. Вони пестять, а дитина собі росте; виросло, не навчившись ніякої ро­боти, опріч танцювати. Коли дівка стала уже й на порі женитись, батьки, порадившись, бачать, що самі винні, та й кажуть женихові:

— Ми свою дитину наділимо всім добром, тільки щоб вона в тебе нічого не робила, бо геть нічого не вміє.

   Ото поткнувсь був один, поткнувсь другий, але на таку змову не пристають. А далі бать­ко побачив кума – приятеля та й розговорились:

— А що, — каже кум, — товаришу, у тебе дочка, вже пора заміж, а в мене син жених, — чи не будемо сватами?

— Чому? — каже. — Тільки умова така, щоб моєї дочки не силувати до роботи, бо вона нічого не вміє.

— А як навчиться? — питає жениха ба­тько.

— Добре, — каже батько дівчини, — тільки глядіть, щоб її не силували, бо вона буде на мене плакатися.

А той подумав та й каже:

— Добре,  давай руку — будемо  сватами!

— Ну, присилай старостів!

   Посватались, дівчина згодилась; відгуляли весілля, може, тиждень їздила від одного до другого — гуляють та гуляють, ска­зано, люди компанійські, та нарешті вже й годі. Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж, дочок теж — розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати теж узяла щось робити, дочка стала варити обід, і друга до якоїсь роботи взялась, а молода невістка сидить — ніхто їй нічого, і вона нікому нічого. Коли пора вже було обідати, сходяться всі, сідають за стіл, — батько питає кожного, хто що зробив? Усякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить.

Батько до неї:

— А ти, доню?

— Я, тату, нічого не робила, — відповідає.

— Ну, вже ж ти знаєш порядок, — батько каже.

   Вона відійшла від столу, сіла на лавці коло мисника (тобто коло порога) та й сидить, а мо­лодої невістки не питається ніхто, вона сідає, обідає.

   Пообідавши, знов до роботи. На вечерю схо­дяться, знову тим же порядком батько розпи­тує. Цього разу уже друга дочка нічого не робила, — зостається без вечері. Молода неві­стка придивляється і прислухається (звичай­но, як нова людина в сім'ї), а далі й питає потихесеньку якоїсь ятрівки чи зовиці:

— Як це воно  таке у вас діється — чи воно все так буде?

— Так, — каже, — сестрице.

— А чом же мене за роботу не питають?

— Бо ти, — каже, — у нас іще гостя.

   Ну минув іще день, може, й другий, уже й мати зоставалась без обіду чи там без вече­рі, — молода невістка дивиться на все те (не знає, що то в них змова), а далі, вставши рано, питає матері:

— Що б я, мамо робила?

— Візьми, доню, — каже мати, — віничок та повимітай хату й сіни.

   Взяла молода, повимітала. Сходяться до обіду. Батько розпитує кожного, а вона бачить, що її не питає, та й сама обзива­ється:

— А я, таточку, хату й сіни повимітала.

— А, моя дитино, — каже батько, — я тебе й не питаю. Я знаю, що ти доброго роду, розумного батька й матері, ти часу не змарнуєш, тому я тебе й не питаю.

   По обіді всі до роботи, молода знов питає матері, що робити, — мати посилає води принести відерцями. Принесла вона. Перед вече­рею батько пожалував, поцілував у голову. На другий день теж щось зробила, на третій теж, а далі помалу – помалу — уже й обідати наварить, а далі уже й хліба сама напече. Сказано, чоловіка любить, а сім'я вся голубить її та добрим прикладом учить до праці.

Ото вже якось за тиждень чи за два мати рідна каже до батька:

— Пішов би ти, старий, навідавсь до дитини. Я щось нездужаю, а тобі й байдуже: віддали дитину в чужий двір, Бог знає, як вона там привикає.

Старий каже:

— Може, й справді!

   Убравшись, пішов помаленьку. А було то на другім селі. Приходить батько, застає, що дочка варить обідати сама. Звичайно, зраділа йому, привітала, попросила сідати, а сама знов до роботи. Та так з тими горшками й рогачами порядкує, що батькові аж дивно.

От він і питає:

— А що тобі, доню, чи добре живеться?

— Добре, таточку.

— А що ж це — ти вже вмієш варити обідати?

— Умію, таточку. У нас, — додає дочка, — хто не робить, той і не їсть.

— Ну, дитино моя, у всякого господаря свій порядок, — відповідає батько, — то ти, може, моя доню, й голодом морилася, поки привчилась до роботи?

— Ні, тату; не насильно вчать, так усе помаленьку.

— Ну, добре, моя дитино.

   Свекор бачив, як прийшов сват, але перечикав, нехай трошки з дочкою побалакає. Батько виглянув у віконце, побачив свата, взяв на лаві свиточку, що хлопці замастили і вже висохла, та й виминає грязь сидячи. Заходить господар, привітались по – братерськи, посідали — гість знову за свитку та все – таки виминає й струшує, а господар:

— Що то ви, свате, робите? Покиньте!

— Еге, свате, добре кажете, та я сьо­годні ще не обідав.

— А так, так, свате, це в мене давній поря­док, і, хвалити Бога, мені добре з ним.

— Авжеж, свате, у всякого господаря свій по­рядок, а як він добрий, то нащо ж я мав би його псувати?

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар