Легінь який повернув людям сонце, місяць і зорі

   Колись жив ве­ликий пан, що мав велику паню. Були дуже багаті, але як зістарілися, засумували, бо не було кому маєтки лишити. Пані пішла до знахарки, аби їй порадила, що має чи­нити.

— У морі є чарівна рибка, — сказала їй знахар­ка. — Жінка, що її з'їсть, народить хлопчика.

Пані прийшла додому, розповіла панові й просить:

— Купи мені ту рибку.

Приїхав панисько на берег моря і спитав рибалок:

— Чи не зловили б ви мені ту рибку, від якої моя пані народить дитину?

— А чого ні? Але треба нам дати бочку горілки, аби хлопчина веселий був, бочку меду, аби дівча­там подобався, і бочку грошей, аби у нього багатст­во водилося.

— Все вам дам. Коли прийти за рибкою? Тре­ба якнайскоріше…

— Скоро байка мовиться, але не скоро рибка ло­виться. Прийдіть через тиждень.

   Минув тиждень. Пан привіз усе, що хотіли рибал­ки. Дали йому рибку.

   У пана була за кухарку вже старша жінка. На сковороді так смачно запахло, що в кухарки слина по­текла. Було грішно не покуштувати хоч кусочок рибки. Та і яка кухарка готує й не куштує. Відлама­ла трошечки і з'їла, решту понесла пані.

   Минули місяці. Кухарка народила сина, а через кілька днів і пані теж народила сина.

   Як панський син підріс, його віддали до школи, а кухарчин пас гуси на толоці. Його не впускали навіть до покою, де грався панич.

   Так минуло багато років. Кухарчин син став та­ким легінем, як сонечко. Кухарка не могла натіши­тися ним.

   Одного разу сталося так, що на небі сонце не зійшло, а ввечері місяць десь пропав і зірки не сві­тили. Люди ходили сумні, як перед кінцем світу. Казали, що сонце, місяць і зірки украли чорти.

   Цар розіслав по всій державі такий указ: «Хто знайде сонце, місяць і зірки, за того він віддасть свою царівну».

Кухарчин леґінь каже своїй мамі:

— Піду до царя й подивлюся, яка та царівна, бо не знаю, чи варто через неї зачіпатися з чортами.

Прийшов до столиці. Став перед престолом і каже:

— Я врятую, вельможний царю, сонце, місяць, і зорі, але приведи сюди царівну, щоб я бачив, що вона за одна.

   Привели царівну. Леґінь викресав вогню, запалив якусь тріску, обдивився царівну й сказав:

— Що ж, красива дівка, може бути… Можна за неї і в пекло скочити.

   Опівночі хлопець поскакав на коні до великого мо­сту, що був за темним лісом. Прив'язав коня до верби, а там вирвав дошку з мосту і кинув у ріку. Присів за корчем і чекає.

   Раптом чує гупання копит. Хтось став коло мосту і почав кричати:

— Хто розбирає мені міст? Ану, де той псуймайстер!

— Я псую твій міст, — відповів леґінь з – за корча.

— То що, будемо битися?

— Ти, чорте, не лякай мене своїм копитом, а від­дай людям сонце, місяць і зірки, бо зараз, із тебе порохи посипляться.

— Не віддам. Мусимо битися!

— Нащо кров проливати? — вів своє леґінь. — Ліп­ше буде, як ти станеш вогнем, а я дощем. Побачимо, хто кого переможе.

— Згода! — крикнув нечистий.

   Раптом загорівся великий вогонь і пішла густа злива. Вогонь горить, а дощ його гасить. Дощ тече, вогонь пече. Дощ цебенить, а вогонь шипить. До знаку, як у пеклі!

   Потім вогонь почав згасати, а дощ лив ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіялася геть, і залишилася на місці лише купа попелу. Леґінь розкидав попіл і побачив, як під ним заблищало сонечко. Схопив сонце під пахву, сів на коня і бігом до царя.

   Коло дороги він побачив хатку і захотів знати, хто у ній живе. Дивиться у вікно, а там одні відьми: дріт прядуть, олово зливають, на бобах ворожать. А одна з них сліпає над картами.

   Леґінь перекинувся в муху, залетів у хатку і сів на стіну. Відьма, що сліпала над картами, шепотіла собі під ніс:

— Карта показує, що якийсь леґінь убив мого чо­ловіка і забрав сонце. Я тому легіневі віку вкоротаю! Стану грушею серед поля. Як він буде їхати і з'їсть одну грушку, то подавиться.

   Муха вилетіла з хати і знову стала хлопцем. Хло­пець побіг до царя. Повечеряв і ліг спати. Тільки наказав:

— Хай мене ніхто не будить. Сонечко має розбудити…

   Вранці люди прокинулися від гарячого веселого сонечка! Почулося гойкання, защебетали птахи.

На другу ніч леґінь сів на коня й поїхав до мосту.

   Прив'язав коня до верби, вирвав другу дошку з мосту і шпурнув її в ріку. Присів за корчем і че­кає.

   Через якийсь час знову почувся стукіт копит. То був другий чорт. Він підійшов до мосту, оглянув його і заверещав:

— Хто вкрав дошку? Ану, покажися!

— Це я! — леґінь вийшов з – за корча.

— Нащо шукаєш собі пригоди з нами?

— Віддайте людям місяць.

— Без бійки не віддам!

Леґінь подумав і відповів:

— Нащо кров проливати? Радше ти стань каме­нем, а я стану стовпом. Покотишся з гори і вдаришся і до стовпа. Як він розлетиться на тріски — ти переміг, а як ні — то давай місяць.

   Так і зробили. Величезний чорний каменище ро­зігнався з гори і так гримнувся до стовпа, що роз­сипався одразу на дрібний пісок. Леґінь розгріб пісок і знайшов там місяць, що аж засміявся від ра­дості.

   Хлопець його не поніс у царський палац, а шпурнув на небо. Всюди стало весело. Затьохкав со­ловей, загавкали собаки, й заквакали жаби у болоті.

   Леґінь сів на коня, подався до палацу. Коло відь­миної хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відь­ма вгадувала на картах. Хлопець перекинувся в бло­ху, поскакав у хату і скік тій відьмі на голову. А та бурмотіла:

— Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чор­та. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно ска­зилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап'ється з неї, то має луснути на чотири кусочки.

   Блоха вискочила з хатки і знову стала легінем. Він сів на коня — і гайда просто до палацу.

   А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.

Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати:

— Хто тут мені порядки наводить?

— Я, — і леґінь вийшов з – за корча.

— Чого ти причепився до нашого моста?

— Хочу, аби повернув на небо зірки.

— Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!

— Май розум, дідьку, — сказав хлопець. — Я вже двом таким, як ти, скрутив в'язи. Скручу й тобі. Віддай зорі по – доброму.

— Мусимо поборотися!

— Коли так, то зв'яжи мене сильно найгрубшими воловодами. Побачиш, що я порву їх, як павутину.

   Чорт обмотав його грубезними мотузками і так зав’язав, що сто чортів то не розв'язали б.

— Як не порвеш їх, кину тебе в ріку, — пригрозив.

— Добре. Та відвернися…

   Чорт повернувся до нього плечима. А леґінь мав у жмені ножик, перерізав на собі мотуззя, випростався і сказав:

— Я вже.

Лихий мало не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись.

— Тепер в'яжи мене, — пробелькотів.

   Хлопець пообмотував чорта мотузками, як тільки міг. Відвернувся й крикнув:

— Рви!

   Чорт так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся до каміння, скавулів від люті, як скажений пес. Але нічого не допомогло.

— Тобі треба ще одну кулешу з'їсти, аби розв'язатися, — кепкував леґінь. — Давай зірки, як не хо­чеш, аби жаба дала тобі цицьки.

— Можеш забрати, — погодився чорт.

— Де вони є?

— На коні, під сідлом.

   Леґінь витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекладав із купи на купу. Скільки їх там було — годі вже сказати, але однієї він таки не дораху­вався.

— Де вона? — гримнув на чорта.

— Там є всі.

— Брешеш, однієї не хватає! Як не скажеш, то шпур­ну тебе туди, де раки зимують.

   Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо хлопець знає, що до чого. Взяв та й зізнався:

— Я подарував одну зірку своїй любасці — відьмі.

   Леґінь довго не думав. Висадив зв'язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і поїхав до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:

— От лихо! Десь пропав і третій чорт. Мабуть, його запропастив парубок.

— Я тут, — крикнув чорт.

— Ой, Антипку мій коханий, ходи – но до хати.

— Не можу, любонько бо зв'язаний. Віддай легіневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.

Парубок увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.

— Розв'яжи мого коханого, — попросила.

— Він мені ще потрібний.

   Леґінь цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він, чорта — в опалку й по­їхав до столиці.

   Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тіль­ки корчмарі, царські міністри та злодії не дякува­ли, бо, коли темно, легше шахраювати. Леґінь розв'язав чорта і сказав:

— Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів та злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір'ї і води три дні і три ночі по ярмарках.

   Чорт вискочив з опалки і побіг виконувати. Леґінь пішов до палацу. Став перед престолом і сказав:

— Вельможний царю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зорі — на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче та­кої невістки, як твоя царівна.

— Нехай буде, — погодився цар.

   Парубок пустився в дорогу. Сонце пражило, як скажене. Побачив грушу з доспілими груш­ками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не дава­ла йому жити. Але дарма, побачив криницю з чи­стенькою, як кришталь, водою, — пройшов мимо неї.

   Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Царівна їй сподобалася.

Було таке весілля, якого світ не бачив.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒