Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Летючий корабель

Летючий корабель

   Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дур­ника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці, без штанців. Як да­дуть, то й їсть, а ні, то він і голодає. Аж ось при­йшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:

— Піти б то, може, там де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері:

— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загу­бити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!

Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!

— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.

   Старі, — нічого робити, — взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, — пішли вони.

А дурень сидить на печі та й собі проситься:

— Піду і я туди, куди брати пішли!

— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з'їдять!

— Ні, — каже, — не з'їдять: піду!

   Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, — та й кажуть:

— Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не при­знавався, що ти наш син!

   Баба дала йому торбу, наклала туди чорного чер­ствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на до­розі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!

— Здоров, діду!

— Здоров, сину!

— Куди йдете, діду?

А той каже:

— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

— До царя на обід.

— Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?

— Ні, — каже, — не вмію!

— То й чого ж ти йдеш?

— А хто його знає, — каже, — чого, і загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.

— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!

— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.

— Нічого, виймай!

   От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він і зроду й не їв таких!..

— От бач! — каже дід.

   От вони розіслали свитки на траві, посідали, да­вай полуднувати. Пополуднували гарненько, подя­кував дід дурневі та й каже:

— Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді, — каже, — тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.

   Дурень подякував дідові, і розпрощалися. Дід пі­шов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

   От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув соки­рою, упав ниць та й заснув. Спав, спав… Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить:

— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!

   Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть кора­бель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!

   Летів – летів, коли дивиться дурень: припав чоловік на шляху до землі, вухом та й слухає. Він і гукнув:

— Здоров, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Що ви робите?

— Слухаю, — каже, — чи вже позбирались до царя на обід люди.

— А хіба ви туди йдете?

— Туди..

— Сідайте зі мною, я вас підвезу. Слухало сів. Полетіли.

   Летіли – летіли, коли дивляться: іде чоловік шля­хом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.

— Здоров, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Чого ви на одній нозі скачете?

— Того, — каже, — що коли б я відв'язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я, — каже, — не хочу.

— Куди ж ви йдете?

— До царя на обід.

— Сідайте з нами.

— Добре.

Скороход сів. Знов полетіли.

   Летіли – летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.

Дурень і крикнув:

— Здоров, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?

— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!

— Де ви її бачите?

— Е, — каже, — там за сто миль, сидить на сухій грушці!

— Сідайте з нами!

Він і сів. Полетіли.

   Летіли – летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви йдете?

— Іду, — каже, — добувати на обід хліба.

— Та в вас і так повен мішок!

— Що тут цього хліба! Мені й на один раз посні­дати не стане.

— Сідайте з нами!

— Добре!

Сів і Об'їдайло. Полетіли.

   Летіли – летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Чого ж ви тут ходите?

— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не зна­йду.

— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?

— Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.

— Так сідайте з нами!

— Добре.

Обпивайло сів. Полетіли.

   Летіли – летіли, коли глянуть — аж іде чоловік у село й несе куль соломи.

— Здоров, дядьку! Куди це несете солому?

— У село, — каже.

— Ото! Хіба в селі нема соломи?

— Є, — говорить, — та не така!

— А хіба це яка?

— А така, — каже, — що яке б, душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візь­меться мороз і сніг.

— Сідайте з нами!

Морозко сів. І полетіли далі.

   Летіли – летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви дрова несете?

— У ліс.

— Ото! Хіба в лісі нема дров?

— Чому нема? Є, — говорить, — та не такі.

— А які ж?

— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!

— Сідайте з нами!

І той згодився, сів та й полетіли.

   Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понастав­лені, понакривані, бочки меду повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, — сказано, — півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани ба­гаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.

   Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотому кораблі. Він лакеєві й каже:

— Піди спитай, хто там золотим кораблем приле­тів!

Лакей пішов, подивився, приходить до царя:

— Якась, — каже, — мужва обідрана!

Цар не вірить:

— Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався!

Взяв та й пішов сам між людьми.

— Хто, — питає, — тут на цім кораблі прилетів?

Дурень виступив:

— Я! — каже.

   Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як – таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»

Що його робити? І давай йому загадки загаду­вати.

— Піди, — каже на лакея, — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живу­щої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!

Лакей і пішов.

   А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів по­роблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:

— Чому ти, — питає, — не їси?

— Де вже мені їсти! І в пельку не йде. І розказав — так і так:

— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?

— Не журись! Я тобі дістану!

— Ну, гляди!

   Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.

— Скажи, — говорить, — що принесу! От лакей і пішов.

   А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув, — так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.

   Набрав, утомивсь. «Ще, — думає, — поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи»

   Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.

   Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав – слухав:

— Не журись! — каже. — Під млином спить, вражий син!

— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?

А Стрілець каже:

— Не бійся: я збуджу!

   От як нап'яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин — аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:

— Як з'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді, — каже, — віддам свою дитину за нього, а не з'їсть, то от: оце меч — а його голова з плеч.

Слухало й підслухав та й розказав дурневі.

— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.

Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'їдайло й каже:

— Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало! Приходить лакей: так і так.

— Добре, — каже, — нехай дають!

   От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить:

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!.. Цар бачить, що нічого не вдіє — знову загадав:

— Щоб сорок сорокових кухолів меду випив за од­ним духом і сорок сорокових кухолів квасу, а не вип'є: мій меч — його голова а плеч!

Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.

— Не плач! — каже Обпивайло. — Я, — каже, — сам вип'ю, ще й мало буде!

   От викотили їм по сорок сорокових кухолів меду й квасу. Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи.

   Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, з світу звести, а то він мою дитину занапастить!»

От і посилає до дурня лакея:

— Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.

   А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий – такий, за­жариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!

   Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слі­дом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся – таки добре!

   Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.

— Оце, — каже, — як я міцно спав! Та й пішов із бані.

   Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав – думав, думав – думав….

— Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська. То вже дам свою дочку за нього, а не ді­стане, то от: мій меч — його голова з плечі

   А сам думає: «Де – таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..» От і дав наказ.

   Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.

— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?

Іде на корабель до товариства:

— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!

— Не плач, — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.

Приходить слуга:

— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!

— Добре, зроблю! — каже дурень. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!

   Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар — аж чує: грають.

Він питає:

— Що там так рано грає?

— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.

   Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.

   Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:

— Стій! — крикнув.

Військо у лаву стало, — як перемите!

Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:

— Сідай, мій зятю любий!

   Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!

   От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар