Льоха – коза

   Жив чоловік на ім’я – Дументій. Він ніколи не ходив ярмарок – не мав що продавати і за на що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.

   А його жінка тримала льоху (свиню). Так її до­глядала, так її годувала, що за рік з свині стала велика льоха.

— Тепер я піду на ярмарок, як порядний господар, — ті­шився Дументій.

Нарешті настав довгожданий день.

— Дивись, щоб тебе не обманули! Рахуй гроші по­малу, – наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.

— Не бійся, жінко, хай бояться ті, що будуть ку­пувати, щоб я їх не обдурив! — відповів згорда чо­ловік.

   А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці – шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Думен­тія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.

Купці – шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.

Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:

— Що, дядьку, женете на ярмарок козу?

— Це не коза, а льоха, дурню!.. — відповів йому Дументій.

   Купець – шахрай реготав, аж підскакував. Чоловік погнав свою льоху далі.

   Підійшов до другого купця – шахрая. Той гукнув на всю горлянку:

— Здоров був дядьку!

— І тобі здоров.

   Женете продавати козу? Скільки хочете за неї? — спитав і не кліпнув.

— Тисячу карбованців! — сказав Дументій щоб тому збитошникові відхотілося його чіпати.

— Даю двісті.

— Давай мамі своїй! — скипів чоловік і сіпнув за мо­тузку, якою тримав за ногу свиню.

   Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.

— Як ще хтось скаже, — думав він, — що це коза — не льоха, віддам її за півдурно. Хай люди не сміються!

Підійшов до третього купця – шахрая.

— На ярмарок ведете свою козу, господарю? — спитав той. — Скільки хочете за неї?

— Та щоб тобі повилазило… — розсердився Думен­тій.

— Скільки просите?

— Сімсот карбованців!.. — сказав чоловік.

— Даю триста, — і купець – шахрай схопився за га­манець.

— Давай, бо уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Хай йому грець!

   Дументій узяв гроші й вернувся додому. Жінка вибігла назустріч:

— За скільки продав льоху?

— За триста карбованців…

Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:

— Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.

— Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля при­йшов!

Жінка схопила колотач і, як оса, — на нього.

   Налякався Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і жури­ться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі сопілку. Поклав її в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторани. Дументій зайшов до кожного з них і кожному господа­реві мовив:

— Даю тобі сто карбованців. Зараз я прийду, до ресторану зі своїми друзями. Коли поїмо та вип'ємо, я свисну в сопілку, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплаче­но, паночку!»

   Після цього Дументій розшукав купців – шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:

— Ходімо до ресторану, бо я вам винен могорич.

   Купців – шахраїв не треба було довго просити, на дурняка пішли за Дументієм.

   Зайшли вони в перший ресторан, сіли за стіл. За хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. Коли вони на пилися і наїлися, чоловік витягнув із пазухи сопілку і голосно заграв.

— Заплачено, пане добродію! — крикнув господар і вклонився Дументієві.

   Прийшли до другого ресторану. Там теж понапи­валися, наїлися, дядько витягнув з пазухи свою сопілку і свиснув.

— Заплачено, пане добродію, — вклонився господар.

   Погостилися у третій ресторан, і там Дументій витягнув із пазухи сопілку. Досить було свиснути, як господар  мовив:

— Заплачено, пане добродію!

   Купці – шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієву сопілку.

— Дядьку, що ви хочете за ту сопілку?

— Е-е-е, вона у мене чарівна, я не продаю.

— Але ми вам заплатимо стільки, скільки скаже­те, — умовляють чоловіка.

— Три тисячі карбованців!

   Купці – шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три ти­сячі і заплатили чоловікові. Дументій схопив гро­ші — та й додому.

   Купці – шахраї повешталися по ярмарку, а коли зго­лодніли, зайшли до ресторану. Наїлися, напилися, по­тім один вийняв із кишені сопілку. Господар ресторану мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свисті­ли усі три купці – шахраї, аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до музик.

— Заплачено? — спитали купці – шахраї.

— Ні! Ви мені не свистіть у свою дурну сопілку, а давайте гроші! – розсердився господар ресторану.

У другому ресторані, а потім і в третім їм теж відповіли:

— Ви не свистіть тут у свою сопілку, а гроші платіть!

   Поїхали вони в село шукати того чоловіка, Дументій здалеку побачив їх та й каже жінці:

— Я ляжу на стіл, а ти запали свічки і плач наді мною як над мертвим!

— Добре чоловіче…

Прикинувся чоловік мертвим, а жінка коло нього ридає:

— Ой, не кидай мене, чоловічку! Яким ти гарним був чарівником! Нащо ж ти мене зачарував, а тепер залишаєш, як сирітку? Ой Боже, що я буду робити одна?

   Купці – шахраї стали на порозі й почали хреститися. Та не могли вгамувати злість. Один схопив макогін і почав так бити по столі, що на підлогу полетіли одні черепки.

   Дументій злякався. Схопився на ноги і відкрив очі. А тоді спитав:

— Звідки ви дізналися, що коли макогоном бити по столі, то воскресають мертві?

— Хіба від того воскресають?

— Я воскрес. Самі бачите…

— Тоді продай нам макогін.

— За тисячу карбованців…

   Купці – шахраї заплатили гроші, взяли із собою чудодійний макогін і пішли шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори.

— Що сталося? — спитали людей.

— Умерла цариця, — відповіли їм.

   Купці – шахраї пішли до палацу, стали перед царем і промовили:

— О пресвітлий царю, ми дізналися у світі про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Можемо царицю воскресити, але за те даси мішок золота.

— О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!

— Добре, царю, але звели, аби всі живі повиходи­ли з палацу, бо вони будуть заважати, — попросили купці – шахраї.

Скоро у покоях не лишилося жодної душі.

   Купці – шахраї витягли із торби «чудодійний мако­гін» і почали бити ним по столах, скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.

Але мертва цариця і не думала вставати.

— Ану, схопіть цих злодіїв, — крикнув цар своїм слугам.

   Купців – шахраїв кинули до темниці, і довго вони там сиділи, а чоловік із дружиною жили – поживали і горя не знали.

повернутися до: Українські народні казки⇒