Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Лисиця на зимівлі у вовка і ведмедя

Лисиця на зимівлі у вовка і ведмедя

   Вовк на зиму збудував собі нову хату, а у ли­сиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця гну­лась, гнулась від холоду, невмоготу їй становилось пе­реносить мороз. Пішла вона до вовка і каже:

— Вовчику – братику, пусти мене до себе перезимувати.

— Ні, сестро, мені самому тісно.

— Та ти дозволь мені хоч у твоєму дворі жити.

—  Ну, та Бог з тобою, в дворі живи.

   Побула вона в дворі день, від холоду тремтіла, аж зубами клацала. Підійшла до хати і знов почала про­хати вовка:

— Вовчику – братику, пусти мене в хату, а то я зовсім заклякла.

— Ні, в хату не пущу, ти бу­деш мені мішати.

— Та пусти мене хоч на годинку, я обігріюсь.

— Ну, погріться можна.

   Утискалась лисиця в хату, обігрілась і надумала там жити. Забралась на піч і лежить, відкинувши хвіст. Настала ніч. Вовк заснув, а лисиці не спалось, від голоду живіт підтягне, прислухалась вона: вовк спить. Злізла з печі і почала шастати по всіх кутках і закапелочках. Обнишпорила всю хату — ніде не знаходила собі їжі. Вийшла потихеньку в сіни, почала і там шарить. Намацала горщик з маслом і дві жаре­ні гуски. Лисицю оскома брала зараз же поїсти знахідку, та побоялась, щоб вовк не подумав на неї, що вона поїла. А далі положила ті ласощі біля дверей, а сама вернулась в хату, злізла на піч, лягла і хропить, як ніде не бувала.

   Ранком, тільки що почало розвидняться, лисиця підхопилась, почухалась і каже вовкові:

— На сьогод­ні мене прохали в куми, так я думаю зараз побігти, а в обід вернусь.

— Та то діло твоє, гляди сама, я тебе не держу; біжи, коли тобі треба.

   Лисиця подалась. Вискочивши з хати, вона захва­тала з собою масло і гусей і побігла в кущі. Сиділа лисиця в лозах до самих обід, поки поїла все масло і гусей. В обідню пору лисиця заявилась до вовка. Вовк налагодився обідати, кинувсь в сіни за стравою, аж там і запаху не зосталось гусячого. Вовкові досад­но стало. Сердивсь, лаявсь, сваривсь — і сам не знав, на кого. Лисиця бачить, що вовк не в своїй тарілці, і каже:

— Не подумай, братику, на мене, ти сам знаєш, що я до самого ранку на печі лежала, а потім пішла в куми і ось тільки повернулась.

— Та ні, я на тебе не думаю; це схоже мишка – кудлань нашкодив. От лиха личина, що ж ми тепер будемо обідать?

— Не рябій, вовче, сьогодні як – небудь переживемо голодні, а завтра що Бог дасть, нам голодати не привикать.

   Лисиця залізла на піч, ноги витягла, хвіст відкину­ла і лежала… А вовк голодний корчився: із боку на бік повертався, і живіт біднязі до самої спини підтягло, в животі кавкало, бурчало. Переночували вони, вовк і каже:

— Іди ти, сестро, роздобудь чого – небудь на обід, а то я охляв, не здужаю бігати. У тебе шуба тепла, не так скоро замерзнеш, і ти здатніша на хит­рощі.

   Лисиця одмагаться не стала, бо не з руки було не послухатися вовка; за це він міг вигнати її з хати. Пішла вона на роздобутки. Вийшла в поле, а холод був лютий. Пробігла вона по шляху з версту місця – звернула з дороги, лягла в окіп, притаїлась і чекає нагоди. Через півгодини їхав мужик в город, віз різаного барана на продажу. Лисиця побачила, що мужик від холоду здорово вкутався, налагодилась його обібрати. Підождала, поки мужик проїхав її, до­гнала мужика, плигнула на сани і почала довбатися в санях. Розгорнула рядно і ну викидати звідти кус­ки баранини. Викидала всю баранину і сама сплиг­нула. Підібрала всі шматки докупи, наїлась гарнень­ко, останні шматки баранини зарила в сніг, а обгри­зені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тільки губи помазав.

   На другий день вовк знов посилав лисицю, на роздобичу, а вона йому сказала: — Ти, вовче, тепер по­пробуй сам роздобути обід, а то я собак боюсь.

— А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?

— Та я ходила на село і там у одного чоловіка повний винбар м'яса провідала.

— А навіщо йому м'ясо?

— Так він же торгує ним.

   Подавсь вовк до села. Зайшов з городів і почав приглядаться, де той винбар стоїть, у якому повно м'яса. По запаху пішов навмання і вправду наткнувсь невзначай на такий винбар, де висіла різана барани­на. Вовк почав ходить кругом, приглядавсь, де б зна­йти дірку, у яку можна б було пробраться у винбар. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догаду­вавсь, що він не пролізе, а все – таки захотілось йому попробувати, уткнуть свою морду в ту дірку. Попро­бував — голова не влазить, а запах м'яса іще дужче роздратував його утробу. Йому почулось, що м'ясо лежить якраз над діркою. Вовк просунув туди пе­редню лапу і почав нею мацати, шукати м'ясо. А у винбарі над самою діркою та стояв капкан; поставле­ний був, щоб не забралась до баранини кішка. Кап­кан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривався, ви­ривався з капкана і нічого не міг поробити. На ранок мужик пішов до винбара і побачив вовка, взяв ціп і убив його. Залишилась тоді лисиця сама господарювати у вовчій хаті.

   На другу зиму лисиці вовча хата не понаравилась. Пішла вона до ведмедя і каже:

— Пусти мене, Мішка, до себе перезимувати.

— А хіба у тебе нема своєї хати?

— Та була старенька, розвалилась, а нову побудувати не вправилась, бо на мою долю випало не­щастя: чоловік умер, було не до хати, а тепер насту­пив холод, нікуди податься. Пожалій мене, сиро­тину!

   Ведмідь зжалився, пустив. Ведмідь лежав, лапу свою ссав, лисиця ходила на охоту і добувала собі їжу. Одного разу лисиця принесла собі пару курей, підібгала їх під себе, відкусувала по шматочку і їла, взяла зависть ведмедя, що лисиця щось жує, спитав у неї:

— Що ти, сестро, їси?

— Та це я свої кишки ви­тягаю з живота і їм.

— А хіба вони добрі?

— О, дуже добрі!

— Ану, дай мені клаптик, я покуш­тую.

   Лисиця дала йому шматок курятини. Ведмідь покуштував, показались йому дуже смачними. Тоді він прогриз собі пузо і почав витягати свої кишки і їсти. Тягав, тягав ведмідь свої кишки, поки не помер на місці. Залишилась лисиця одна господарювати в ведмежій хаті. Всю зиму їла медвеже м'ясо, а на його шкурі спала, мов пані.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар