Лисиця та рак

   Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться — рак виліз з води на камінь та кле­шні точить, щоб гостріші були.

— Здоров був, раче! — каже йому лисич­ка. — з тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?

Поздоровкався і рак та й каже:

— Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.

А лисичка тоді йому:

— Тепер я бачу, чого з тебе люди сміють­ся, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду лю­ди говорять про тебе!

— Може, колись й правдою було, та те­пер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що сто­їть там на узліссі.

— Як так, то й так, — каже лисиця.

   Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той зве­лить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:

— Но!

   От лисичка і подалась вподовж поля. Добі­гає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:

— Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибі­жиш.

Дуже здивувалась лисичка, аж рота роз­зявила :

— Чи то ж видано! — каже. І більше не сміялася з рака.

повернутися до: Українські народні казки⇒