Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Маруся – козацька дочка

Маруся – козацька дочка

   В одному селі жив багатий козак. У нього була дочка Маруся. Гарна була дівчина на все село, та ще й покірна — батька й матір поважала й слухала. Сватало її багато парубків, та вона всім гарбуза давала.

   Настала війна. Стали брати рекрутів, ратників і в ратники брали людей зовсім немолодих. Черга прийшла й до Марусиного батька; а він старий, нездужає, а перемінити нікому, у нього не було синів. Маруся й каже:

— Тату, піду я за вас у службу.

— Що ти розказуєш, дурна? Чи таки можна дівці служити на службі? Та ти молода — хто захоче, той познущається над тобою. Піду я сам: чи вб'ють, а живий буду — вернусь.

— Як таки, тату, ви підете? Ви нездужаєте. Справте мені козацьку одежу, купіть коня і тоді побачите, який з мене ратник вийде! Ніхто й не пізнає, що я дівчина, а не козак.

   Довго батько не хотів її відпускати, умовляв. І мати вже й плакала, й прохала її не йти на війну. Вона таки:

— Піду та й годі.

   Нічого робити. Купив батько їй коня, справив одежу, шаблю і вирядили в полк. А той полк зараз і погнали на війну.

   Маруся шаблею размахує, мов проворний козак, і як пришилось до діла, вона краще всіх воювала. Начальники її запримітили і все хвалили. А вона молода, статна із себе, гарна, роз'їжджає поміж ворогами та куди не махне шаблею, голови тільки й летять.

   Два старшини все придивлялись до неї і засперечались. Один каже, що це дівчина, а другий:

— Чого – таки, — каже, — дівчина сюди зайде? Що її понесе в таку лиху годину?

— Ну, коли так, — каже той, — то будемо битися об заклад. У мене є такі голуби, що вкрадуть її, і тоді побачимо, що воно — чи козак, чи дівчина. І тоді побачиш, коли не моя правда.

   От скінчилася війна. Полки повернулися на свої місця, а ратників випустили додому. Вернулась і Маруся. Батько і мати такі раді — не знають уже, де й посадити. Розпитують її про війну, вона розказує.

   Раз увечері Маруся лягла спати в садочку (вона все, було, літом у садочку ночує), міцно заснула. А опівночі прилетіли два голуби, підняли її з постіллю і понесли через море, до тих старшин.

Несуть її та й співають:

Жила була в діда

Дочка Марусенька.

Бурку-ку!

Прилетіло к ній

Два голубоньки.

Бурку-ку!

Взяли її з постіллю,

Бурку-ку!

Несуть її через море,

Бурку-ку!

   І тут справді несуть її через море, а вона спить, нічого не чує й не знає. Як уже занесли насеред моря, тоді вона прокинулася. Глянула — навкруги все вода, вгорі зірки і місяць сяють.

Вона дивується:

— Що це таке зо мною діється?

   Спитала голубів, ті їй і розказали все. Тоді вона скинула з руки перстень, кинула в море і каже сама собі:

— Тоді я до свекра і свекрухи і до чоловіка заговорю, як оцей перстень побачу.

   Принесли її додому, то вже, бач, до того старшини. Він зараз послав за своїм товаришем, що бився з ним об заклад.

Товариш прийшов.

— Ну, твоя правда, — каже.

   Через тиждень там, чи що — вони повінчалися. Маруся все мовчить — ні до кого ні слова. Що заставлять свекор там або свекруха — вона зробить, та все мовчки.

   От і посилають її на той світ до тітки, прохати берда (мертвої руки або ноги). Маруся плаче: не знає дороги на той світ, та й те ще, що до мертвяків іти — острах бере.

От чоловік дав їй червоний клубочок і каже:

— Гляди ж, куди оцей клубочок буде котитися, туди й ти йди.

   І Маруся пішла за клубочком і опинилася на тому світі. Там її зустріли мертвяки, давай розпитувати: звідкіля вона та чого прийшла до них. Вона спитала про тітку — їй показали тітку.

— А чого ти прийшла до мене?

— Отак і так, — каже, — мати прохала вас, тітко, щоб дали їй берда.

Тітка догадалася, за чим прислано Марусю.

— Ходім же, — каже, — до мене в хату.

Маруся пішла за нею.

— Сідай же, дочко, та пополуднуєш.

Узяла, порізала мертву руку та й припрошує:

— Їж, — каже, — дочко!

Подивилася Маруся, подивилася та й думає:

— Де його діти ту закуску?

   Тітка задивилась, а вона взяла те м'ясо та під покуття й покинула.

— А що, дочко, вже з'їла? — питається тітка.

— Уже з'їла.

— Ручко, ручко, де ти?

— Ось під покуттям.

— Е, — каже тітка, — ти не розкидай мого добра.

   Порізала й другу руку. Маруся знов узяла її тихенько й кинула під стіл. Тітка й питає:

— А що, дочко, з'їла?

— З'їла.

— Ручко, ручко, де ти?

— Ось під столом.

— Чого бо ти, дочко, моє добро розкидаєш?

Порізала ще руку.

— Коли ти, — каже, — не з'їси, то я тебе задавлю.

   Думала – думала Маруся, де його на світі діти ту руку? Тітка відхилилась, а вона за ту руку й підіткнула її під пояс. Тітка питає:

— А що, з'їла?

— З'їла.

— Ручко, ручко, де ти?

— Ось тут, під поясом.

Тоді тітка подумала вже, що Маруся з'їла руку.

— Оце ж тобі бердо (і дала їй мертву руку); на, віддай своїй матері.

   Маруся пустила знов поперед себе клубочок та й давай уривати, як тільки можна, з того світа. Прийшла додому, а свекруха каже:

— Тебе й на тім світі лиха година не взяла?

А Маруся все мовчить.

   Раз пішла Маруся прати: дивиться, а кіт витяг з води таку здорову щуку. Вона взяла й відняла ту щуку, принесла її додому, очистила; тільки стала розчиняти, а перстень — брязь!

Маруся тоді як крикне:

— Я ж, — каже, — казала, що тоді заговорю до свекра, до свекрухи і до чоловіка, як побачу оцей перстень!

   Як почула свекруха її голос, Боже! Зраділа. Зараз пішла до сина.

— Іди, синку: ось наша Маруся вже говорить.

Чоловік зрадів. Біжить у хату та до Марусі:

— Голубко моя!

   А вона — пурх, — і вилетіла голубкою у вікно. Засумував тоді чоловік ще більше.

— Дістань, — каже, — мені, мамо, шапку – невидимку. Піду я по всіх світах Марусі шукати.

   Дістала йому мати ту шапку. Одягнув він її та й пішов. Прийшов в одне село, на вигоні гуляють дівчата. А кругом сидять жінки і між ними Маруся. Розказують там жінки про своє життя, про чоловіків.

А Маруся й каже:

— Боже, якби оце я побачила свого чоловіка, нічого б і не хотіла, пішла б скрізь за ним.

А він тоді скинув шапку та й каже:

— Ти хотіла мене бачити — я біля тебе; здорова була!

Зраділа Маруся, Господи, як зраділа!

— Тепер уже, — каже, — ніщо нас не розлучить.

   От вони купили собі хату в тім селі, завели господарство та й живуть і хліб жують.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар