Мати – щука
Мати – щука
Жили – були дід і баба. У діда — дочка і у баби — дочка. Ось баба дала дідовій дочці коноплі, щоб вона за ніч їх вимочила, вибила для пряжі.
Вона йде і плаче, а теличка побачила й питає:
— Чого ти, дівчино, плачеш?
— А що ж? — говорить, — дала мені мачуха конопель, щоб я за ніч їх вимочила і вибила для пряжі.
— Не плач! Лізь в моє ліве вухо, а з правого вилазь: там само собою все вийде і в скриню поскладається!
Так дівчина і зробила.
На другу ніч баба їй інше задала. А вона знову плаче, іде до тієї телички. А теличка й запитує:
— Чого ти, дівчино, плачеш?
Вона розповіла — так і так.
— Лізь, — говорить, — в моє ліве вухо, а з правого вилазь.
Вона й полізла. Там все само собою і виткалось, і змоталось. А баба стоїть і все це бачить.
Приходить тоді до діда й каже:
— Заріж, діду, теличку! А дід відповідає:
— Жаль, славна теличка.
Дідова дочка почула, що теличку хочуть зарізати, прибігає і говорить:
— Теличко – сестричко, хочуть тебе зарізати.
— Ну, що ж, — відповідає теличка. — Хай ріжуть, а ти мого м'яса не їж. А як підеш на річку, кишечки мої прополощи, а в них два зернятка буде. Посади ці зернятка, а потім побачиш, що вийде.
Ось зарізав дід теличку, а дочка його зробила, як було велено.
За ніч виросла яблунька — листя золоте, а яблучка срібні.
На другий день їхали повз це село пан Сотник з козаком. Побачив Сотник яблуню і говорить:
— Що це за дерево таке славне? Біжи, — каже козакові, — хоча б один листочок зірви.
Козак тільки хотів листок зірвати, а яблунька вгору витягнулася — не дістати.
Вийшли з хати баба з дочкою і дідова дочка. Тоді пан Сотник і мовив:
— Хто зірве з яблуньки хоча б один листочок, з тією я і повінчаюся.
Ось баба свою дочку одягла, думала — дістане листочок. А яблунька — все вище і вище, не дістати листочок.
Дідова ж дочка стояла збоку сумна і на яблуньку дивитися боялася. Пан Сотник каже:
— Спробуй ти, дівчино, дістати.
Вона як підійшла до дерева, так яблунька сама до неї гілки нахилила. Тоді пан Сотник взяв за руку цю дівчину, посадив її на воза і повіз із собою.
Вони їдуть — яблунька за ними слідом біжить. Приїхали — яблунька під вікном стала і стоїть.
Повінчалися вони і живуть, може, рік, а то й два, і народився в них син. Приїхала якось до них в гості бабина дочка. Гостює в них, а пан Сотник говорить своїй жінці:
— Мені потрібно у справах поїхати в місто, а ти бабиної дочки не слухай, не ходи нікуди з нею!
Як поїхав пан Сотник, бабина дочка стала просити:
— Душно, сестро, давай скупаємося.
— Не хочу, — відповідає.
— Ну, ходімо, ходімо.
Як стала просити, так і заманила: пішли купатися. Ось вони роздягнулися, бабина дочка каже:
— Ну, сестро, ти перша пливи, а я за тобою.
Та попливла вперед, а бабина дочка шепоче: «Стань щукою, а я господинею у твоїм домі. Стань щукою, а я господинею у твоїм домі».
Бачить: перетворилася дідова дочка на щуку. Тоді вона одягнула її плаття і пішла до пана Сотника.
Кинулась до дитини, а дитина не йде, плаче. Нянька почула щось негаразд, взяла дитину і пішла на річку:
Щука, щука!
Малятко плаче,
Малятко плаче — їсти хоче!
Щука, щука!
Малятко плаче,
Малятко плаче — їсти хоче!
Припливла мати – щука, нагодувала дитинку і знову попливла.
Пан Сотник сердиться: «І що це з синочком сталось? Був такий лагідний, а тепер все плаче і плаче». А дитинка плакала, тому що зголодніла. Тоді нянька знову взяла дитину на руки і пішла до річки.
Мати припливла, нагодувала і знову попливла. Як її нянька не просила, щоб не пливла.
— Ні, — каже, — не можу.
Нянька терпіла, терпіла, потім приходить і говорить пану Сотнику:
— Ідіть до річки, піймайте щуку, бийте її, поки шкіра зі щуки не злізе.
Так і зробив пан Сотник. Шкіра зі щуки злізла — і постала перед ним жінка. Пан Сотник хотів був бабину дочку покарати, але на радощах відпустив її геть.
