Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Морський цар

Морський цар

   Жив собі купець із жінкою. Дуже багатий був і мав він сина. Вигодували вони свого сина, одру­жили його, незабаром і померли: перше помер сам купець, а за ним і жінка його. Залишився один син із своєю молодою жінкою. І думає він собі: «За що б тут руки зачепити? За яке ремесло взятись?»

   Думав, думав та й надумав: «Батенько мій, нехай царствує, не сидів удома, а все по чужих далеких сторонах їздив. Тим він нажив собі багатство. Буду і я так робити».

   Навалив він три кораблі добра всякого, попро­щався із своєю жінкою і поїхав по морю в чужі далекі землі. А вдома його жінка вже тоді завагітніла, він же цього й не помітив.

   Ну, поїхав він у чужі далекі землі, товар свій добре попродав, а на сьомому році накупив іншого товару, навалив уже не три кораблі, а цілих дванад­цять і поїхав додому. Кілька кораблів їхало попе­реду й кілька позаду, а він саме в середині. Як виїхав він саме насеред моря, корабель його і став; що вже йому не робили, як вони вже його не від­пихали, — нічого не вдіяли: стоїть корабель на однім місці, стоїть, не ворухнеться.

   І посилав той купець норця, щоб пірнув у море та подивився, за що він там зачепився. Пірнув той норець у море, дивиться — а на дні моря стоїть дід, однією рукою держить корабель. Норець його й пи­тає:

— Нащо це ти держиш наш корабель?

— Піди та скажи своєму господареві, що коли хоче він додому повертатись, так щоб віддав мені те, чого він удома не знає, а як не дасть, то втоплю всіх.

Випірнув норець і каже своєму господарю:

— Стоїть там у морі старий дід, і однією рукою держить корабель, і переказує вам, що, як віддасте йому те, чого ви дома в себе не знаєте, — пустить, а ні — то потопить усіх, казав.

Купець і каже:

— Пірни ж ти до нього й попроси, щоб дав він подумати хоч три години, щоб передумати мені, що в мене вдома є?

   Поліз знов норець у море й просить у того діда вільготи на три години. Дід і каже:

— На три години, хоч на три дні. Випірнув   норець і сказав це своєму   господарю.

   Чоловік і став здумувати та писати все, що в нього вдома є. Усе, усе поздумував, усе знає — тільки не знає, що в нього вродився дома син, що вже тому синові сім літ, що ходить він уже в школу й читати привчився. Як поздумував усе, і посилає норця в море:

— Скажи тому дідові, що віддаю йому те, чого вдома не знаю.

Поліз знов норець і сказав це дідові. Дід той каже:

— Я не повірю на слово: хай дасть мені записку, своєю кров'ю написану.

   Купець мерщій урізав пучки і кров'ю написав за­писку, що віддає тому дідові те, чого вдома не знає, та й послав з нею норця до діда в море.

   Як тільки взяв дідусь записку, пустив корабель: як пустив корабель, то поплив він так скоро, що й випе­редив передні. А дідусь, як тільки взяв записку, від­ніс її зараз у те місто, відкіль родом був той купець і де жила його жінка з сином. Поніс, та й підкинув її на дорозі, та ще й сам приписав: «Тебе, добрий молодче, віддав мені твій батенько на послугу. Оце й записку видав, своєю мазкою написану. Та ти цим не турбуйся, бо не зараз я тебе візьму, а через п'ять літ, тоді, як сповниться тобі дванадцять літ. Як уже сповниться тобі дванадцять років, то кидай свого батька й матір та йди до мене».

А син, як ішов із школи, підняв її, прочитав та й каже:

— Ну, нічого робити: батеньковим словом мені не гребувати, не ставити мого батенька брехуном.

   Жалко йому було кидати свою матір – жалібницю та й батька свого: хоч і не бачив він його зроду, а дуже його любив, і не хотілось йому покидати його; сумував він собі сам, ні матері не казав нічого, щоб ще її не засмутити.

   Аж ось батько його з дванадцятьма кораблями до свого міста прибуває і всім, усім своїм родичам оповіщає. Усі родичі, й жінка його, і син ідуть його зустрічати. Як побачив він свою милу, обнявся з нею, поцілувався, а сина й не помітив, що той до нього руку простягає — лізе цілуватись. А як уздрів уже, питає своєї жінки:

— А це що за хлопчик?

— Та це, чоловіче, синочок наш, що без тебе родився, хіба ти вже забув, що покинув мене на таких порах?

   Тоді тільки батько догадався, що він віддав дідові тому, що здержував корабель. Здумав, зітхнув тяж­ко та й промовив:

— От так же!

   Син зараз догадався, чого його батенько засумувався, та й каже йому:

— Не жалійся, татусю, ще не зараз мене від вас візьмуть, — до дванадцяти літ проживу я між вами, ще, знаться, мені зостається жити з вами цілих п'ять років.

А мати ще нічого й не знає та й питає його:

— Та що це ви балакаєте, що я й не розчовпаю?

   Вони їй розказали. Дуже сумували батько й мати та син. І вже ж жаліли свого сина вони! Уже ж і кохали його! Не життя йому було, а рай божий.

   А як сповнилось уже йому дванадцять років, він і каже батькові та матері:

— Сушіть мені сухарчиків. Час уже йти мені до діда на послугу.

   Насушили вони йому сухарчиків, зложили їх у тор­биночку, попрощались із ним та й пустили його. І пі­шов він дорогою.

   Ішов, ішов, дійшов до моря. Дійшов та й став віддихнути. Дивиться — на березі стоїть кущ яко­гось деревця з красними ягідками, та таке воно ряс­не! І став він дивитися на нього. «Що це за кущ такий, що я його ще й не бачив? Який у того батень­ка страшенний сад, що всяке, усяке там дерево є, а цього нема. Що воно за дерево?»

   А це була калина. Дивиться та й дивиться він на нього, коли бачить, що летять одинадцять качок, а позаду й дванадцята. Летять вони якраз на нього, а він скоріше під кущ та й сховався там. Спустилися ті одинадцять качок якраз коло нього на березі та й зробились усі красними дівчатами.    Пороздягалися вони та й стали купатися в морі. Покупались та й полетіли.

   Прилітає тепер дванадцята. Прилетіла і там зробилась дівчиною, найкращою серед усіх. Роздяг­лась і вона та й стала купатись. А купців син мерщій з – під куща, та за одежу, та й заховався під дерево, і сидить там мовчки, мов неживий. Вона, як уже викупалась, вийшла на берег. Хоп – хоп — нема одежі. Ото й каже вона:

— Хто є тут? Як стар чоловік — будь мені рідний батенько; стара жінка — будь мені рідна матінка; середній чоловік — будь мені рідний братик або рідна сестриця; молодий чоловік — будь мені вірний чоловік!

   А він зараз вийшов з – під куща та й віддає одежу. Вона зраділа, так зраділа, що й не сказати, бо перед нею став такий козак, що кращого й у світі не знайти.

— Хто ти є, козаче? — питає вона його.

— Я такий і такий. Їхав батько по морю, а дідусь старенький і зупинив його корабель, казав моєму батькові, що, як не віддасть одного, що вдома не знає (а я і родивсь саме без батенька, тому він і не знав мене), потопить його і всіх його людей. Батько не знав нічого, що вдома діялось, — віддав мене. Так І оце я йду до нього тепер на службу.

— Ну й добре! — каже його мила. Той сивий ді­дусь, що держав корабель, то мій начальник; я в нього послужанкою. Нас у нього дванадцять. Може, і ти бачив, що летіли наперед мене одинадцять качок: то все мої товаришки. Це дідусь хоче мене з тобою одружити. То тільки гляди: схитриш — добре буде тобі; не перехитриш — лихо буде тобі. Буде твоя голова, на коляці висіти так, як висять там уже: їх одинадцять. Дідусь мій хотів своїх послужанок: одружити, та з усіх одинадцяти не знайшовся ні один, щоб перехитрував. Пропали всі.

І показує йому дорогу, куди пройти до дідуся.

— Піди цією дорогою; іди, іди, поки не дійдеш до стежечки, що лежатиме вліво. Підеш по тій стежечці. Іди, іди, поки дійдеш до такого місця, що все покри­те гадюками. Ти не бійсь — іди, та не озирайся, — і вони тобі дорогу дадуть; озирнешся — з'їдять. Підеш, підеш, дійдеш до такого місця, що покрите все звїрюками лютими. Ти йди, йди, не озирайся, — вони тобі дорогу даватимуть. Як пройдеш уже це місце, побачиш наліво, на леваді, хатку на курячій ніжці. Ти йди туди: там я живу. Ну, тепер прощавай, мій любий! Та гляди, бережись: вбережешся, — добре буде, не вбережешся — голівонька твоя повис­не на коляці, як висить там уже одинадцять! Сказала це, зробилася знов качкою і полетіла.

   Пішов купців син тією дорогою, що показала йому його мила. Ішов, ішов, дійшов до стежечки; пішов стежечкою, дійшов до того місця, що гадюками все було закрите. Але він ішов сміливо, й вони йому дорогу давали. Пройшов це місце, найшов на таке, де повно звірів було. Він ішов теж сміливо, і вони дали йому дорогу. Як вийшов уже на поляну, як уз­дрів уже він хатку на курячій ніжці, так радісно йому стало. Прийшов до тієї хатки та стук – стук у віконце. Вийшла його мила, відчинила йому, повела його в хату, нагодувала його й напоїла. І розказує вона йому:

— У нашого дідуся нас дванадцять. Сам живе він у пишних хоромах, а нас розсилає він навкруги себе на дванадцять верстів від себе і на дванадцять верстів сестра від сестри, і всі в таких, на курячих ніжках. Ну, тепер тобі пора спати. Скоро прилетить вістовик від ді­дуся (дідусь, як що наказує, посилає свого крилатого вістового по всіх дванадцяти хатках, і наказує той вістовий, що треба). Та гляди ж, якщо прилетить той вістовик, так що б не казав, ти все мовчи, мов і нема тебе в хаті. А там уже подумаємо, що треба робити. Та й положила його під лавку, і світло погасила.

   Тільки що уляглись вони та стали дрімати, летить під вікно вістовик і кричить:

— Наказував дідусь, щоб на завтра ви були всі дванадцять, лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожної було по мідному прутові, бо приїхав уже дідусів зять, — (це, бач, цей купців син).

І полетів.

— Ну, треба за діло прийматися, — каже купецькому синові його суджена.

І скувала йому мідну булаву, й каже:

— Ти ж іди по тій і тій дорозі. Перейдеш до залізних воріт, там будуть прив'язані на ланцюгах два леви. Як будеш ти іти й кинуться вони на тебе, ти закричи на них: «Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу!» — вони й пропустять. Як прийдеш ти до дверей, замахнися булавою і вдар їх, щоб розбити. Дідусь закричить: «Хто там?» А ти смі­ливо відказуй: «Я, дідусю, я іду до тебе на послугу!» Тоді він поведе тебе туди, де ми будемо у ряді по­ставлені, і всі будемо, як одна: і лице, і одежа, і че­ревики, і все, все буде, як у однієї. А я буду стояти така від краю, і у мене на лівій нозі буде закаб­лук набік закривлений. То хоч і з першого разу пізнаєш мене, а не подавай виду: пройди раз і вдру­ге, немов не знаєш, та придивляйся на кожну. Дід буде на тебе гримати та говорити, щоб швидше ви­бирав ти свою суджену (а як не вибереш, голова твоя повисне на коляці), але ти не вважай на це і відкажи йому: «Е, дідусю, що ви?.. Це не яблучко з яблуні зірвати: вкусив, гарне — з'їв, недобре — ки­нув; мені з нею треба буде вік коротати!» На третій раз уже виведи мене. Тепер прощай! І полетіла сама.

   Він і пішов, куди йому його мила показувала. Прийшов до двору дідусевого, а коло стовпів воріт­них прив'язані були два леви. Як тільки уздріли вони його, так і кинулися на нього з ревом. Він на них як крикне:

— Мовчіть, прокляті люті звірі! Я йду до дідуся на послугу.

   І пропустили вони його. Прийшов він до дідусевого будинку та як замахнувся своєю булавою, як гупне у двері, — вони і розлетілись.

— Хто там? — питає його дідусь.

— Це я прийшов на послугу!

— Пора, пора, козаче. Ну, ходім же, вибиратимеш свою суджену; та гляди: як не вибереш — твоя голо­ва отам, на коляці, повихається.

   І пішли. Вийшли вони на леваду. Там стояли всі дванадцять, усі, як одна. Купців син відразу замітив свою суджену, але не подав у цьому виду. Пройшов раз — не вибрав. Дідусь і каже:

— Що ти даремно ходиш? Хіба не сподобав ні од­нієї? Вибирай пошвидше!

— Е, ні, дідусю! Це не яблучко з яблуньки зірва­ти: добре — з'їв, а недобре — кинув; мені треба з нею вік коротати.

   Пройшов і вдруге — теж не вибрав. Дідусь іще дужче гримнув на нього. А купців син тієї ж йому відказав:

— Е, ні, дідусю! Мені з нею цілий вік коротати! На третій раз пройшов купців син і вивів свою милу.

— Ну, добре, пізнав! Піди ж ти та погуляй сьо­годні — оце й гроші тобі; а завтра приходь знов сюди: як вибереш до трьох разів—твоя буде; не вибереш — твоя голова буде теліпатися на коляці.

   Купців син, узявши гроші, пішов гуляти. Гуляв, гуляв, а опівночі прийшов до своєї милої ночувати. Мила дала йому вечеряти та й каже:

— Ну, добре, що сьогодні щасливо день пройшов. Дай же, Боже, щоб іще два так пройшли. Лягай же отут знову під лавкою та мовчи, мов тебе й нема тут, що б ти не почув, що казати­муть.

   Тільки що вони полягали та світло погасили, аж ось знову летить від дідуся вістовий. Прилетів та стук – стук у віконце:

— Наказав дідусь, щоб на завтра ви всі були лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожної було по срібному прутові.

І полетів.

— Ну, тепер треба про день дбати.

Скувала зараз йому срібну булаву і наказує:

— Підеш же ти завтра знову тією дорогою, що й сьогодні йшов. Як дійдеш знов до воріт і будуть на тебе кидатися леви, ти знов закричи на них: «Цитьте, прокляті звірі! Я йду до дідуся на послугу». Вони тебе і пропустять. Як прийдеш до дверей (вони на завтра ще кріпше будуть зроблені), якомога дужче замахнися, щоб розбити їх. Як розіб'єш, дід закри­чить: «Хто там?» — ти відповідай: «Я, дідусю, я; іду до вас на послугу!» і поведе він тебе знов туди, де ми будемо у рядочок поставлені, і я буду стояти така від краю, і на лівій нозі мізинець буде зі­гнутий. Ти хоч і спершу мене замітиш, але не виводь від першого разу, а пройди раз і вдруге, а втретє вже виведи. А як дідусь буде на тебе гримати, ти йому якомога сміливо відказуй те, що й сьогодні від­казував.

   На завтра, як світ у вікно, попрощалась вона з ним і полетіла. Пішов і він туди. Як дійшов до во­ріт, то на нього леви й кинулись, і заревли. А він на них:

— Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу.

   І пустили вони його. Як дійшов до дверей, як за­махнувся булавою, як ударив, — так двері й розле­тілись.

— Хто там? — кричить з будинку дідусь.

— Я, дідусю, я іду до вас на послугу.

— Пора! пора! Ну, ходімо ж, вибиратимеш свою суджену; та гляди, не вибереш — до тих одинадцяти голів, що теліпаються на коляці, прибавлю твою дванадцяту.

— Авжеж, дідусю, ваша воля.

   Пішли. Прийшли знов на леваду, де стояли в ряду дванадцять дівчат. Купців син відразу замітив свою суджену, але пройшов раз, не вивів її, пройшов удру­ге — теж не вивів. Дідусь на нього гримає!

— Що ти, такий – сякий, хіба не вподобав ні єди­ної з усіх?

А він знову відказує:

— Е, ні, дідусю! Це не яблучко з яблуньки зірва­ти: добре — з'їв, недобре — кинув; мені треба з нею вік коротати.

На третій раз вивів він.

— Ну, добре! — каже дідусь. — Іди ж ти тепер гу­ляй, а завтра приходь: як вибереш іще завтра — буде вона тобі.

   Та й дав йому багато грошей. Купців син гуляв, гуляв, а з півночі знову приходить до милої. Повече­ряли й лягли відпочивати. Тільки що вспіли світло загасити, летить вістовик від дідуся. Постукав у ві­конце та й кричить:

— Наказав дідусь, щоб на завтра ви всі були лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожній було по золотому прутові.

— Добре! — відказала йому.

Зараз скувала вона милому золоту булаву та й каже:

— Гляди ж, роби й тепер усе так, .як і в перші два рази. Прийдеш до воріт, те ж ска­жи на левів; прийдеш до дверей, розбий їх булавою; як будеш вибирати, пройди два рази, а на третій раз уже вибери.

   Ранком мила його знов полетіла. Пішов і купців син туди. Приходить до воріт — леви знов на нього кинулись. А він і крикнув на них:

— Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу.

   І пропустили його. Прийшов до дверей; як замах­нув на них, як ударив, — так і розлетілись вони.

— Хто там? — каже дідусь.

— Я, дідусю, я іду до вас на послугу.

— Пора, пора! Ходім же вибирати твою суджену. Купців син пройшов раз — не пізнає своєї судженої (а він її відразу пізнав), а дід знай кричить на нього. Пройшов ще й вдруге — теж не знайшов. Дід же ж на нього ще дужче гримає. Пройшов ще й утретє — і вивів.

— Ну, добре! Хай же вона тобі навіки.

   Заручили їх і відгуляли весілля. Дідусь наладнав йому золота та срібла цілих дванадцять кораблів, і попливла молода пара до батька та до неньки.

   Як приїхав купців син, на радощах навели гостей, зробили друге весілля.

І я там був, мед – вино пив, по бороді текло, а в роті не було.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар