Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Микита й Дорофтей

Микита й Дорофтей

   В одному селі жив хитруватий Дорофтей. Не пропускав ні одного ярмарку, хоч там мав тільки збитки. Доярмаркувався, що в нього вже зовсім не було що продавати й за що купувати. Одного разу поліз на горище, знайшов якесь задимлене клоччя і склав його в міх. Одягнув дранти­ву сардачину, закинув міха на плече і почвалав на ярмарок.

А за селом зустрів чоловіка, що теж ніс лантух.

— Ти хто такий? — спитав Дорофтей.

— Микита.

— А звідки?

— З Брехунівців.

— Куди йдеш?

— На ярмарок.

— Та що несеш?

— Гребені. А ти хто?

— Я — Дорофтей.

— Звідки?

— З Дурилівців.

— Куди йдеш?

— На ярмарок.

— А що несеш?

— Вовну продавати. Може, поміняємося крамом?

   Микита погодився. Його мішок був тяжчий — з липовою корою. Обоє гадали, що добре обдурили один одного, й чекали хвилини, щоб утекти різними дорогами. Але та хвилина ніяк не наставала, і прителіпалися разом аж до міста. Розв'язали мішки, розклали свій крам і вже не розмов­ляли.

Коли все розпродали, порахували гроші й зайшли до корчми.

— Знаєш що, Микито? — заговорив Дорофтей. — Будь­мо товаришами. Ходім далі туманити панів.

— Добре, ходім.

Пішли вони далі. Аби не нудитися, Микита хвалив­ся:

— У моїй стодолі під стріхою була горобчиха, що як знесла яйце, то десять мужиків не могли його з місця зру­шити. Стодола й завалилася.

— А, то ще нічого, — не здивувався Дорофтей. — У моєї жінки виросла на грядці головка капусти, і я мусив за­прягти п'ять волів, аби її притягнути до хати. Коли вивіз на ярмарок, то почався дощ. Я відірвав один листок з головки, і всі люди на ярмарку поховалися під ним.

Отак з брехнею у зубах добралися вони до одного міста.

— Я тут знаю одного панка, — заговорив Микита. — Він дере з людей шкіру, як липову кору. Треба його про­вчити. Будеш стояти під вікном, а я зайду до його покою.

   Підійшли до будинку. Слуги не було, панисько сидів у світлиці сам. Почувши кроки, крикнув:

— Це ти, Іване?

— Я, паночку.

— Вже час мені розповідати казку. — Пан дуже любив, коли йому перед сном слуга щось розказував.

— Якої вам, паночку?

— Та якої знаєш.

   Микита тихенько відкрив вікно, зробив знак Дорофтеєві й почав оповідати:

— Дорогою на ярмарок зустрілися Микита з Дорофтеєм. Вони один одного добре обдурили, а потім… потім…

— Та що було потім? — не терпілося цікавому панові.

— Потім вони пішли до міста обдурювати діди­чів. Микита зайшов до покою одного паниська, зняв дзер­кало зі стіни і передав його через вікно Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, бо то дорога річ, я ще щось пошукаю». Витягнув з – під ліжка скриню із скарбами і теж передав: «На, тримай, я ще тут подивлюся…» Ви, паночку, часом, не забули замкнути касу з грішми?

— Та подивися, Іване. Ключ у шухлядці маленького столика.

— Так, пане, й Микита взяв собі ключа, відімкнув панську касу, вибрав скриньку з грішми і передав її Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, я ще щось виманю від пана…»

— Погана казка, Іване, — мовив дідич. — Ліпшої не знаєш?

— Ні, не знаю…

— Тоді йди спати.

   І Микита вийшов. Він допоміг понести з двора панські дорогоцінності. Потім побратими сіли собі під деревом і почали ділитися. Все розділили порівну, та залишилася ще бритва. Микита каже:

— Це мені належиться…

— Мені! — затявся Дорофтей.

— Коли ти так говориш, то ходім до пана. Хай він нас розсудить.

— Ти що, здурів? Він нас постріляє!..

— Хай робить, що хоче, я мушу дійти правди: кому належить бритва? — відказав Микита. — Коли ти боїшся, то станеш під вікном і послухаєш, що відповість дідич.

Вернулися до панського будинку. Микита увійшов.

— Хто там? Це ти, Іване?

— Я, паночку.

— Що хочеш?

— Та хочу вже закінчити казку. Ото ті два брехуни, Микита й Дорофтей, взяли собі добра у пана. Потім сіли й діляться, та як дійшли до золотої бритви, ледве не по­билися. Микита сказав, що то його бритва, а Дорофтей і чути не хоче. Як за справедливістю — хто з них має взяти ту бритву, паночку?

— А хто вліз до покою?

— Та Микита, паночку. Дорофтей був під вікном.

— Тоді бритва належить Микиті, бо він є сміливіший.

— Мудро ви сказали. Тепер і я так думаю… Дорофтей і Микита забрали все украдене й пішли з міста. Дійшли до роздоріжжя.

— Через рік прийдеш на той самий ярмарок. Щось придумаємо знову, — порадив Микита.

— Добре, прийду, — дав згоду Дорофтей. І вони розійшлися.

   А через рік зустрілися на ярмарку. Зайшли до корчми, пригостилися. Відтак пішли дорогою. Їх наздогнав піп, що їхав з міста бричкою.

— Куди, йдете?

— Та йдемо десь роботи шукати, — відказав Микита.

— А ви б не найнялися двоє мою корову обходити? Один буде гнати її в поле, а другий тим часом — з хліва вичищати.

Дорофтей потер долоні:

— Добре!

   Микита й Дорофтей побігли за бричкою. Доки добігли, то язики вивалили.

   Стали вони до попа на службу. Вранці панотець дав їм на сніданок сухого коржа й послав Дорофтея корову пасти. Микита взяв тачку, пішов до хліва. А там стільки бруду, що треба цілий місяць увихатися. Слуга наклав повну тачку гною і вивіз надвір. На брамі піп його чвахнув палицею по плечах, а як вернувся — фраснув по ли­ці, аж свічки засвітилися Микиті в очах. І так цілий день. Наймит уже опух від ляпасів.

   Дорофтеєві не краще. Корова одразу задерла хвоста й розбрикалася по людському полю. Весь день бігав за нею. Люди йому за шкоду порахували ребра. Увечері, коли пригнав корову, Микита спитав:

— Як було в полі, Дорофтею?

— Добре, шкодую тільки, що не взяв одіяла, аби мав на чім спати. А тобі як поводилося?

— Як у Бога за пазухою, — відповів Микита. — Піп увесь час стояв коло мене з пляшкою горілки, а попадя — з решетом, повним булок. Як викочу тачку із стодоли, то панотець порцію горілки залиє мені в рот, а як верну­ся — добродійка подає булку в зуби. Жаль, що не мав торби на ті булки. Завтра, Дорофтею, не забудь повісити торбу на плече.

— А ти — взяти одіяло…

   Уранці Микита взяв одіяло на плечі та й погнав коро­ву, а Дорофтей повісив собі торбу і взявся за тачку. На брамі піп чвахиув його палицею по плечах, що той аж похитнувся, а як вернувся — фраснув у лице.

«Ото міцна горілка!» — подумав Дорофтей.

   Ще раз вийшов піп — фраснув по лиці! Аж свічки за­світилися перед очима Дорофтея.

«Ото смачні булочки!» — подумав собі наймит.

   А Микита бігав з одіялом за коровою. Люди його зло­вили й порахували йому ребра. Увечері він пригнав коро­ву, кинув одіяло під стайню і каже побратимові:

— Недобре виходить. Ми обдурюємо один одного, а піп хоче нас замордувати. Треба тікати, доки живі.

— Ну, тоді тікаймо. В коморі під каменем піп має погріб, а в ньому — золото. Заберім його — і то буде плата за палиці й стусани.

   Вночі вони підважили камінь, і Дорофтей спустився в погріб. Набрав пів мішка грошей і сам заліз у міх.

— Тягни, Микито, золото! — гукнув.

   Микита міх — за гичку і навтікача, аби його Дорофтей не наздогнав. Так біг, що заблудився. Поклав ношу на землю і пішов шукати дорогу. А Дорофтей тим часом ви­ліз, схопив мішок і в протилежний бік.

Микита повернувся, а мішкаа нема.

   Іде, сумний, полем і підкидає ланцюгом, що залишився у кишені від попівської корови.

   А Дорофтей теж блукав по полю. Він подумав, що близько пасеться заплутаний кінь — ланцюгом видзво­нює. Було б добре поїхати верхи. Дорофтей підкрався у темряві до тіні, що рухалася:

— На, на, на!..— і кинувся вперед, до коня, та зловив побратима.

Отак зустрілися знову. І Микита каже:

— Давай, Дорофтею, поділимося грішми й розійдемося чесно.

— Нехай буде… — пристав той.

   Коли зійшов місяць, посідали на траву і розділили золото. Залишився тільки один крейцер. Зійшлися на то­му, що Микита буде користуватися ним рік, а потому віддасть Дорофтеєві.

   Минув рік, і Дорофтей прийшов до Брехунівців. Поба­чивши гостя, Микита ліг горілиць на лаву, склав руки на грудях і мовив своїй жінці:

— Скажи, що я вмер.

Увійшов Дорофтей і став коло порога.

— Що, покинула душа вашого Микиту?

— Ой, покинула!

— Тоді піду купити свічку, аби йому було видно і на тому світі.

   Приніс Дорофтей свічку та й приліпив Микиті до но­са. Гарячий віск стікав на лице. Микита дув спочатку спокійно, а коли свічка догоряла і добре припекла, вже фукав на всю хату.

— Не фукай, Микито, віддай крейцера… — озвався До­рофтей.

«Мертвий» воскрес:

— Подай мені руку, хай піднімуся.

   Вони обнялися. За крейцера випили, щоб більше вже ніколи не обдурювати один одного. Вистачить для них дурного панства!

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар