Наймит і багацька торба

   Жили колись на світі багач із багачкою. Вони завжди ходили сердиті, а були такі скупі, що цілий рік їли ку­лешу із кислицею. Наймита годували пісною картоплею. А в погребі за трьома замками висіла торба золота.

   Минули роки, і багач зістарівся. Лежав на голих дошках та думав про смерть. Боявся померти бо знав, що скупердягам раді чорти в пеклі.

   Але найбільше мучила багача думка, що мусить залишити комусь торбу золота. Довго бідкався старий — нарешті придумав.

— Я дам його чортові! — сказав сам до себе. — Це буде відкуп — нехай не чіпляє мене. Потім якось видурю назад…

   Однієї ночі, коли надворі блискало й гриміло, багач узяв торбу та й подався у глибокий яр. За ним пішов крадькома і наймит: він знав, що господар має десь за­пропастити гроші.

   Став багач на гнилий пень, а як тільки блиснуло, підняв торбу із золотом і вигукнув:

— На, чорте!

Загриміло, а наймит під грім:

— Тобі, чорте, торба, мені — золото!

   Минуло ще кілька хвилин. Знов заблискало, і знову ба­гач крикнув:

— На тобі, чорте, золото! Пам'ятай про мене…

А як загриміло, наймит погрозив:

— Що я казав, чорте?! Торба твоя, а золото — моє!

   Коли блиснуло ще раз, скупердяга шпурнув торбу в яр і загорлав:

— Бери собі, чорте! Колись порахуємось!

 Загриміло, а наймит гукнув:

— Не руш, чорте! Чув — торба твоя, а золото — моє!

   Старий повернувся, сопучи, додому. Ліг на дошки, три дні ще лежав і задубів навіки. Багачка не схотіла більше три­мати наймита, і той перейшов жити у бідну хатину.

   Вночі після похорону, тільки наймит почав засинати, хтось постукав у шибку і почувся голос:

— Забери своє золото, бо мені потрібна торба.

   А чоловік зі страху засунув голову під ковдру: боявся наодинці побачити чорта.

Другої ночі знову постукали в шибку:

— Гей, ти, волоцюго, забери своє золото, бо моя торба, вона мені потрібна… У що буду збирати гріхи?

Наймит не відзивався.

   А третьої ночі чорт сердито вдарив кулаком у шибу, і серед хатини посипалося золото.

   Наймит зібрав гроші, купив собі нову шкіряну торбу, постоли і топірець — на цьому й казочці кінець.

повернутися до: Українські народні казки⇒