Наречена купина

   В одному селі жили три брати. Два були розумні, а тре­тій — дурний. Задумали вони оженитися. Старші брати сподобали собі багацьких дівок, послали старостів, і весіл­ля скоро загуділи на ціле село.

   Дурень три роки ходив до багатих і бідних, але кож­на дівчина відверталася. Казали, що у нього в голові сім днів не метено. Зажурився парубок, ходить, як сновида. Одного дня сів собі на пень і похилив голову ще нижче. Несподівано хтось заговорив:

— Чого зажурився, легіню?

— Своєю бідою, — відповів нещасник. — А хто мене пи­тає?

— Що, ти не добачаєш? Я, купина.

— Хіба купина вміє говорити?

— Інші не вміють, а я вмію.

   Довго кліпав очима, доки знайшов її в болоті. Підійшов, нахилився. А вона спитала:

— Яка в тебе біда?

— Така, що я хочу оженитися, а дівчата… — кожна глузує з мене ще й на мене показує пальцем. Кажуть, що я вдарений порожньою торбою.

— Не вір, легіню. Ти розумніший від них, — мовила ку­пина. — Я піду за тебе, хочеш?

— Ти-и? Ти смієшся?

— Будеш мене слухати, то ніхто не буде сміятися з тебе.

Тоді парубок каже:

— Я нічого не маю проти, купинко, скажи, що робити?

— Принеси лопату, обкопай мене з усіх боків і за­горни у вишиваний рушник. Відтак мене понеси до своєї хати. Як прийдемо до шлюбу, то не забудь ударити мною три рази об землю.

— Добре, моя купинко!

   Дурень побіг додому. Повернувся з лопатою і вишиваним рушником. Обкопав купину, вибрав її із землі й загорнув до рушника. Відтак поніс до своєї хати, почав готувати весілля.

   А люди ще більше сміялися з дурного, як почули, що бере за жінку звичайну купину, яка виросла в болоті. Та він був веселий і відповідав:

— Леґінь не ожениться, доки його не оббреше все село! Нехай собі говорять…  

   У неділю гості прийшли на весілля. Дурень узяв ви­шиваний рушник, поклав на купину барвінковий вінок і крикнув:

— Грай, музико, марш, бо я йду до шлюбу.

   Музики заграли, і дурень вирушив до церкви. Став пе­ред вівтарем і — геп купиною об землю. Половина боло­та обсипалася з неї. Геп другий раз — стала ще чистішою. Як гепнув третій раз — із купини вийшла дівчина, як сонечко. А дурень коло неї зробився такий гарний, як молодий принц.

   Вони повінчалися і пішли додому. Відгуляли весілля й жили собі, як люди. Може, й тепер ще живуть, як не повмирали.

повернутися до: Українські народні казки⇒