Шановні відвідувачі!

Наш проект потребує допомоги, будемо раді Вашій підтримці:
(Приват Банк)
5168 7427 0439 9173
Семенець Роман.
З повагою: Адміністрація сайту.

Print Friendly and PDF

postheadericon Названий батько

Названий батько

   Зосталися три брата сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні господарки, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найма­тися. Ідуть та й думають: «Коли б натрапити на доброго господаря!»

Аж іде дід старий – старий, борода довга бі­ла.

— Куди це ви, дітки, йдете?

А вони кажуть:

— Найматися.

— Хіба у вас свого господаря нема?

— Нема, — кажуть. — Якби до доброго чо­ловіка в найми попасти, то ми б йому по прав­ді робили, по щирості слухалися і за рідного батька мали б.

Дід і каже:

— Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам — батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючися.

   Згодилися брати та й пішли за тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями… Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть хатка чепурна, біленька в вишневому садку, квіт­ками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, та­ка гарна, що сама як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:

— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!

А дід – батько й каже:

— Добре, ходімо сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не забувай!

Пішли вони, висватали ту дівчину, відгуля­ли весілля.

Став старший брат господарем і в тій хаті жи­ти зостався.

   Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата, а коло неї млин і ставок. І дівчи­на гарна щось робить коло хати — така пра­цьовита. Підстарший брат тільки глянув та й каже:

— Коли б мені ту дівчину за себе взяти! Та ще млин і ставок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.

А дід – батько й каже:

— Добре, синку, так і буде!

   Пішли вони в хату, посватали дівчину, від­гуляли весілля. І зостався підстарший брат з молодицею в тій хаті жити. Тоді й каже дід – батько:

— Ну, синку, тепер живи щасливо, тільки гляди, за правду ніколи не забувай!

   Та й пішли собі вже вдвох: дід – батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хатки, гарна гарнесенька, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. Найменший брат і каже:

— Коли б мені з цією дівчиною одружи­тись, то робили б ми, і хліб у нас був би. Не забули б ми і про вбогих людей: самі б їли, і людей наділяли б. Дід – батько й каже:

— Добре, синку, так і буде. Гляди ж тіль­ки правди не забувай!

Оженив і цього та й пішов собі по світах. А три брати живуть.

   Старший так забагатів, що вже будинки со­бі помурував, червінці складає — тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбіль­ше постягати. А щоб убогому чоловікові до­помогти, того й не згадує — дуже скупий став!

   Підстарший брат теж забагатів. Вже на ньо­го наймити роблять, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає.

   Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться, а як нема, то й так собі перебуде.

   Ото пішов дід – батько по світах… Пішов, хо­див собі, а тоді вертається — подивитися, як його сини живуть та чи з правдою не роз­минаються.

   Приходить до найстаршого, наче старець убогий… А той ходить по двору… Старий кла­няється, каже:

— Якби ваша ласка подати мені милости­ні!

А той каже:

— Ге, не такий ти вже старий! Схочеш, то заробиш. Я сам недавно на ноги зоп'явся. Від­дай нищим, а собі ні з чим!

   А в нього добра такого, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші… А милостині не дав!..

   Пішов той дід. Відійшов так, може, з вер­ству, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро, — так усе добро й запалало. Пішов він тоді до підстаршого брата.    Приходить, а в того і млин, і ставок, і господарка гарна. І сам він у млині сидить. От дід уклонився ни­зенько та й каже:

— Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борош­на: я вбогий чоловік, крихти в роті сьогодні не мав.

— Шкода, — каже, — я ще й собі не намо­лов. Багато вас тут таких тиняється. Чужих злиднів не наситиш.

   Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся, — так і охопило той млин полум'ям.

   Приходить дід до найменшого брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистень­ка.

— Дайте, — каже, — хоч шматочок хліба!

А той чоловік йому:

— Ідіть, дідусю, в хату, — там вас нагоду­ють і з собою дадуть.

   Приходить дід у хату. Жінка, як глянула на нього, що він такий обідраний, обшарпаний, пожаліла його. Пішла в комору, винесла шта­ни, сорочку, дала йому. Надів він. Та як на­дівав, вона глянула, аж у нього на грудях така рана велика, така страшна!.. Посадили вони старого за стіл, нагодували, напоїли… А тоді чоловік і питається:

— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас ра­на така на грудях?

— А це, — каже, — така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зосталося жити.

— Оце лихо! — каже жінка. — І нема на неї ніяких ліків?

— Є, — каже дід, — та тільки лихо, ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.

Тоді чоловік:

— Чому не дати? Аби міг! Кажіть які?

— Та такі, — каже дід, — як господар сам візьме та підпалить свою хату та все його доб­ро згорить, а тоді взяти того попелу та й за­сипати мені рану, то рана так і загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зро­бив?

Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:

— А як, жінко, думаєш?

— Та так, — каже жінка, — що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.

— Ну, коли так, — каже чоловік, — то ви­нось дітей з хати.

   Повиносили вони дітей, самі повиходили… Глянув чоловік на хату — жалко йому свого добра! А людини ще жалкіше! Взяв та й під­палив. Так ураз вона полум'ям і взялася — де й ділася…

А замість неї враз постала інша хата, така гарна та пишна.

А дід стоїть та тільки всміхається.

— Бачу, — каже, — сину, що з вас трьох тільки ти сам не розминувся з правдою. Живи щасливо!

   Тут відразу пізнав чоловік свого названо­го батька. Кинувся до нього, аж його вже й не­ма. То вони й дітям про нього все розповіли, і по правді жити вчили. З людьми ділитися, вбогих не цуратися, старших шанувати. «Мо­же, дід – батько ще до нас прийде?» — питають діти.

— Може, й прийде.

 

повернутися до: Українські народні казки⇒

Додати коментар